Фото: Simon Groneberg, ennolenze.de Енно Ленце
Про Berlin Story Bunker
Головна експозиція в музеї «Berlin Story Bunker» називається «Гітлер – як це могло статися».
«Вона пояснює нацистський режим від початку до кінця. І це було трохи складно, адже де він починається і де закінчується? Тож для експозиції ми використовуємо тривалість життя Гітлера, бо він придумав цей режим і після його смерті ніхто не схотів продовжувати вести нацистську Німеччину. Хоч і досі є неонацисти», – каже Енно.
Мета цієї частини музею, з одного боку, показати звірства нацистів, а з іншого – дослідити, як мислили тогочасні люди: чому вони долучалися до нацистів.
«У той час було багато расистів і антисемітів, а тоді зʼявилася людина, яка сказала: «Зробімо це офіційною позицією». Втім уся ця історія складніша, і звісно, в Гітлера була охоча аудиторія», – каже Енно.
За його словами, пропаганда відігравала важливу роль для встановлення нацистського режиму. Однак зазвичай люди вірять у неї лише тоді, коли хочуть повірити.
«Наприклад, якщо ви нацист і хтось скаже вам, що євреї дурні, ви з цим погодитеся. Проте це не переконає вас, якщо ви не мали такої установки. Пропаганда ходить по колу серед одних і тих самих людей і не залучає людей зовні. Адже якби пропаганда так легко працювала, тоді, наприклад, євреї підпадали під неї так само й мали б вчиняти самогубство чи щось таке», – каже Енно.
Фото: з офіційного сайту музею, berlinstory.de Модель фюрер-бункера, створена Монікою Бауерт
Ця перша виставка складається з 38 тематичних просторів, які крок за кроком підводять відвідувачів до свідчень злочинів нацистського режиму. Піти в будь-яку частину музею, коли кому заманеться, не можна. І такі поступовість і систематизованість дуже важливі, говорить Енно.
«Ми починаємо з того, що ось була Німеччина, потім відбувалася Перша світова війна, потім зʼявилися нацисти… Після приблизно години перебування в музеї відвідувач потрапляє в кімнату, де зібрані фотографії, як нацисти забивали євреїв до смерті. Це жахливі фотографії, надруковані в натуральну величину. Та коли ми це робимо, ми кажемо: «Ось про що говоримо. Це і є жорстокість нацистського режиму. Це те, що мають побачити люди». Ми ведемо відвідувача до цієї точки, а не зі самого початку говоримо: «Подивися на ці зображення – і можеш іти», – пояснює керівник Berlin Story Bunker.
Зосередженості гостям додає те, що музей – це справжній бункер часів Другої світової. Тут вони опиняються поза зоною досяжності й не відволікаються на соцмережі. Натомість отримують безплатний аудіогід (віднедавна й українською мовою) та десятки стендів для прочитання.
Фото: з офіційного сайту музею, berlinstory.de Музей Berlin Story Bunker зовні
Друга частина музею розповідає про те, що сталося після 1945 року. Відвідувачі часто запитують Енно, як Німеччина позбулася нацистів. А він відповідає, що не позбулася.
«Вони відіграли важливу роль у заснуванні сьогоднішньої Німеччини, але зрозуміли, що їм краще мовчати. Та вони так і не зрозуміли, що помилялися. Тож ми намагаємося пояснити, як нацистський режим змінився демократичною системою, яку ми маємо зараз», – говорить Енно Ленце.
За його словами, щороку Berlin Story Bunker відвідують 400 тисяч людей. 70% – іноземці, половина з яких – із країн ЄС. Винятком став період карантину через коронавірус, утім музей уже повертається до старих показників.
Фото: з офіційного сайту музею, berlinstory.de Експозиція «1945 — Сьогодні»
Меми як памʼять про війну
Після початку повномасштабної війни в Україні в музеї Енно зʼявилася тимчасова виставка, присвячена мемам про цю війну. Він вважає їх важливими у збереженні памʼяті про ці події.
«Ми зараз маємо унікальну ситуацію, коли державний гравець, такий як український уряд, використовує меми у своїй комунікації. Такого не траплялося раніше. Уряди завжди намагаються адаптувати молодіжну та інтернет-культуру, але переважно це було жалюгідно та безглуздо. А тут це працює і стало важливою частиною всього», – пояснює Ленце.
За його словами, меми – це дієвий інструмент, який Україна використовує проти безглуздої російської пропаганди. Окрім того, вони демонструють, що українці мислять зовсім по-іншому, ніж росіяни.
«Ви навряд чи зможете уявити, що Путін розповідає смішний жарт або використовує меми. Але Зеленський або міністр Кулеба, підозрюю, переглядають меми у вільний час, сміються з них. І це робить їх більше схожими на звичайних людей. З одного боку, вони використовують меми для власної пропаганди. Але з іншого, аби це робити, їм потрібно стикатися з мемами у звичайному житті. Тож для нас було цікаво, що саме колишня радянська держава адаптувала для себе меми і це спрацювало», – каже Енно.
Ба більше, Українська держава не просто копіює чи адаптує меми, а створює свої – і вони стають популярними.
Фото: Скриншот, зроблений Berlin Story Bunker Міністерство оборони України дякує жартівливій організації прихильників України NAFO Fellas (North Atlantic Fellas Organisation)
За словами Енно, меми дають можливість зрозуміти реакції українців на ту чи іншу ситуацію тут і зараз та розкрити її емоційний бік. Це те, що, на його думку, відрізняє збереження памʼяті про цю війну від збереження спогадів про Другу світову – меми, зокрема, допомагають отримати не ретроспективну інформацію.
«До всього, меми допомагають людям почуватися краще. І було б цінно знімати людину, коли вона переглядає меми в стресовій ситуації і коли коментує: «Цей мем класно підходить для цього моменту тому й тому». Адже це деталі, які ви не будете памʼятати через пʼять чи десять років. І їх складно пояснити пізніше», – пояснює керівник музею.
Фото: з офіційного сайту музею, berlinstory.de Українські поштові марки, створені з використанням мемів
У перспективі Енно хотів би зробити музей про війну в Україні. Та в його найближчих планах – зробити ще одну виставку про Україну у своєму музеї. Через нестачу простору – бодай на сто квадратних метрів. Переважно це будуть фото й тексти та лише кілька артефактів. Залежно від розвитку подій на фронті музей планує змінювати стенди. Після завершення війни ці матеріали зможуть стати частиною більшого музею.
«Ми хочемо пояснити туристам основне про цю війну, почати з простих речей. Наприклад, що в Україні немає нацистського режиму. А тоді пояснити, що насправді відбувається в цій війні та наскільки сильні українці.
Коли б я не приїхав на фронт, навіть на Донбас, де було дуже важко, або в Київ минулого березня, і коли б не питав солдатів, як у них справи, вони відповідали, що все чудово. Хоч росіяни були прямо за рогом і це війна. Це дуже цікаво, який гарний настрій вони мають. Або коли постять відео, як вони танцюють чи співають. Це відрізняється від того, що роблять російські солдати. Тож я знаю, хто тут перемагає. Той, у кого хороший настрій», – каже Енно.
Знімайте все, що відбувається
Відповідаючи на запитання, хто мав би займатися збереженням памʼяті про війну в Україні, Енно каже – всі українці. Державні інституції, приватні музеї, інститути громадянського суспільства, університети та окремі громадяни привнесуть кожен своє у цей процес.
«Наприклад, ми збираємо експонати для нашого музею від американської армії, вони робили фото міст із літаків. Але також маємо приватні колекції фото членів родин, які померли. І, звісно, є університети, які проводили дослідження. Та якщо обʼєднати ці три групи, кожна скаже, що інша робить усе неправильно. Якби рік тому ви запитали якийсь університет, чи він буде збирати меми, вам відповіли б «ні». Але це зрештою може бути важливо. Тому найкраще, якщо кожен збиратиме стільки матеріалів, скільки зможе та які вважатиме потрібними. А згодом мають бути люди, які розсортують усі ці матеріали та зроблять виставки», – пояснює Енно.
На думку Енно, держава могла б заснувати сайт для збереження цифрових матеріалів про війну в Україні. Адже телефони губляться, ламаються, а мультимедійні файли на особистих пристроях видаляють для звільнення памʼяті. Проте фото чи відео кожного українця згодом можуть стати цінними свідченнями.
Енно наводить приклад відеодокументування «в моменті», яке через роки буде важливим для проєктів зі збереження памʼяті:
«Це відео молодої студентки. Вона робила селфі-відео для друзів чи щось таке. І в цей момент ракета влучила в будівлю позаду неї. Здається, це було в Києві минулоріч. Це тривало секунд 20. Для неї це було жахливо. Але це важливий документ для майбутнього, аби показати, що це був звичайний день і що він змінився, а також реакції дівчини. І пояснити, що такий вигляд має справжня війна. Якби дівчина описувала цей момент через пʼять років, це могла б бути зовсім інша історія», – вважає Енно.
До того ж такі емоційні відео викликають реакцію в людей за кордоном просто зараз. На підтвердження Енно згадує, як у квітні 2022 року він був у Харкові, коли росіяни вкотре вдарили по місту ракетами С-300.
«Тоді стався потужний вибух. Я був у квартирі, там було темно. Але я взяв телефон і сказав: «Тільки-но був величезний вибух, уся будівля затряслася, і ми не знаємо, що відбувається». Коли я розмістив це відео в соцмережах, багато людей поширили його з коментарями на кшталт «О ні, подивіться, що відбувається!». Я відповідав, що все це можна детально побачити на CNN чи BBC щодня. А це – лише тремтливе відео з моїм обличчям. Але це було відео німця і його відчуттів через секунду після вибуху. І це має значення», – говорить керівник музею.
Водночас, каже Енно, в деяких українців може скластися враження, що у відносно мирних містах зараз не відбувається нічого цікавого для документування. Утім це не так. Уваги, наприклад, варті моменти, коли людям доводиться ховатися в укриттях під час повітряних тривог і навіть посиденьки у кавʼярнях чи прогулянки в парках. Адже це теж історії про війну, хоч вони й відрізняються від того, що відбувається на фронті.
«Складно вмовити людей зняти десять хвилин відео, поки вони сидять в укритті. Вони кажуть: «Нічого ж не відбувається». Це зараз вони так кажуть. А уявіть, що через 10 років люди питатимуть: «Як це було – сидіти в укритті?».
Фото: Анна Стешенко
Або минулоріч, коли люди чули сирени й бігли в укриття, я просив їх: знімайте це, якщо можете – з моменту, як почалася сирена, до того, як ви потрапите в укриття і вийдете з нього. Це те, чого пізніше люди не зможуть уявити».
У документуванні досвідів війни Енно закликає до обережності та поваги до інших.
«Наприклад, я бачив відео, як люди обіймалися, а тоді жінка отримала повідомлення, що її чоловік помер. Дивитися на це було дуже важко. З одного боку, для людини не дуже добре мати таке відео, коли інші можуть побачити її реакцію. Це все дуже складно, ніхто не скаже: «Зніміть мене, коли я отримаю погані новини». Але з іншого боку, так люди зрозуміють, наскільки це жахливо. І це те, що залишиться в них у памʼяті», – міркує Енно.
Саме через делікатність схожих кадрів ще перед відкриттям музею в Берліні Енно з колегами радилися з єврейськими організаціями, чи прийнятно розмістити ту чи іншу фотографію як частину експозиції. Адже вони не змогли знайти всіх родичів, аби взяти на це дозвіл. Організації відповіли, що, незважаючи на те, що самі фото є нешанобливими, важлива мета, з якою їх демонструють: не зробити розвагу, а показати, як страждали ці люди. І це підхід, який має працювати і в Україні, переконаний Енно. Наприклад, щодо злочинів у Бучі.
Але, каже він, кожна окрема ситуація вимагає свого підходу і складно оцінити, як правильно вчинити. Зокрема, вони з колегою побачили наслідки злочинів росіян на Київщині ще до того, як фото Бучі облетіли світ. Вони їхали в Київ, і військові дозволили сфотографувати тіла людей, які лежали на дорозі. Енно міркував так: краще задокументувати ці кадри – зрештою, їх можна видалити, якщо згодом виявиться, що це погана ідея. А як ні – фото можна буде використати для майбутньої експозиції. Однак вони з колегою однозначно вирішили, що ці світлини занадто жорстокі для появи в онлайні.
Фото: Макс Требухов Фото з Бучі
«А наступного дня журналісти опублікували фото з Бучі – і світ зрозумів усю жорстокість. І, зрештою, я подумав, що це добре, що вони так вчинили. Я думаю, це змінило сприйняття світом війни в Україні. У цій ситуації я був занадто обережним, думаючи, що ці фото не можна публікувати в інтернеті, а лише варто помістити в музей пізніше. Але завжди дуже й дуже складно зрозуміти, яке рішення правильне, а яке – ні», – каже керівник Berlin Story Bunker.
Чому українцям потрібен великий музей про війну
Енно Ленце переконаний, що українцям потрібно буде створити великий музей про війну. Проте не зараз, а після закінчення бойових дій. А зараз варто проводити виставки в різних містах. Це, певен він, може допомогти відшукати ідеї для масштабного проєкту та перевірити, як українці реагують на те чи інше рішення.
Він радить не створювати багато масштабних проєктів, і це повʼязано з пошуком коштів. За його словами, знайти фінансування для місць збереження памʼяті про ту чи іншу війну дуже складно. Переважно люди хочуть вкладатися в те, що приносить прибутки або радість. Це одна з причин, чому він самостійно утримує Berlin Story Bunker та інвестує дедалі більше коштів у нього, адже плати за вхід не вистачає. До того ж музеїв про Другу світову війну дуже багато, одним із найкращих Енно називає Яд Вашем в Ізраїлі.
«Тобто це поле вже зайняте, тож я розумію, коли люди вважають, що вже достатньо музеїв на цю тему. Однак якщо Україна зробить великий музей після закінчення війни, я думаю, це буде зовсім інша історія. У вас є багаті українці, які, певно, захочуть вкластися в побудову якоїсь памʼятки. Насправді кожен українець захоче. І навіть якщо ви попросите світ та запропонуєте написати біля входу маленькими літерами імена тих, хто профінансував музей, люди будуть щасливі сказати, що вони дали на музей пʼять доларів. […] Але якщо у вас буде кілька музеїв у різних містах і хтось захоче зробити ще один, найімовірніше, люди скажуть, що вже є хороші музеї».
Що це буде за музей, якого формату – вирішувати нам, українцям, каже Енно. Він може поділитися своїм баченням, але саме ми знаємо, як краще.
«Нещодавно я був у Харкові на зустрічі представників різних музеїв і культурних ініціатив, які обговорювали, як зберігати памʼять про війну, що ви маєте зберігати, а що – ні. Наприклад, чи варто зберегти кілька зруйнованих будівель, чи треба все відбудувати? Я сказав, що їх треба лишити зруйнованими, аби люди могли їх побачити. Мені відповіли: «Але ж люди бачили, як їхні сусіди вмирали в цих будинках».
Енно погоджується з цим. З перспективи німця це цілком логічно – зберегти зруйновані будинки. Та він поїде додому, у своє життя, і ця війна та збереження памʼяті про неї не будуть його викликом. Тож важливо, щоби з місцевими мешканцями порадилися щодо цього питання й вони добре сприймали остаточне рішення. Проте для іноземних візитерів, каже німець, можливість побачити зруйновані будинки була б потужним досвідом і ключем до розуміння масштабів війни.
Фото: Анни Черненко Будинок в Ізюмі після обстрілів, які відібрали життя 50 людей. Вулицю, де він розташований, перейменували на вулицю Пам’яті
«Можливо, вийде лишити такі будинки десь віддалік. Якщо ви маєте повністю зруйноване селище або район, зробіть кілька шляхів, якими можуть пройти люди. Не одна кімната, квартира чи будівля, а кілька вулиць. Подібно до Чорнобиля, де ви розумієте все завдяки тому, що воно таке велике. Якщо це буде прийнятно для місцевих мешканців, для людей, які втратили там сімʼї, це могло б стати потужним місцем для відвідувачів, аби пояснити, якою жорсткою була війна, скільки людей загинули та постраждали від неї».
Вікторія Топол
