Фото: Іван Станіславський Ігор Іванович
Я був упевнений, що Путін не нападе на Україну
Початок війни я зустрів удома. Ми з дружиною жили в мікрорайоні Західному — у квартирі на восьмому поверсі. Раніше я служив у армії, прекрасно знав збройні сили Союзу, тому був упевнений, що Путін не нападе на Україну. Радянська армія була дуже гнилою структурою. Я бачив, як виходила на навчання техніка мотопіхотного полку — танки й БТРи ламалися кожні 200 метрів. І це в Радянському Союзі, де корупції було не так багато, як зараз в Росії. Але Путін усе ж таки виявився без голови.
25 лютого об 11-й ранку ми з дружиною були вдома. Раптом відчули потужний удар — у перший під’їзд влучила ракета. Нам пощастило — ми жили у другому. Майже відразу прилетіла ще одна ракета. Вона зруйнувала насосну станцію у дворі.
Літак запустив дві ракети. Думаю, вони цілили в насосну, але перша ракета влучила в будинок, у восьмий поверх — посипалося перекриття. Після цього ми з дружиною вирішили спуститися в підвал і надовго звідти не виходили. Загалом провели там 35 днів.
Лишатися у квартирі особливого сенсу не було, бо опалення, електрика й газ зникли. Стояли сильні морози, мусили якось грітися. Це було наче прокляття — не те що війна, то ще й мінус вісім у березні.
Поблизу нас уздовж Запорізької траси було багато гуртових баз. Вони буквально врятували від голоду всіх мешканців Західного. Ми брали все, що бачили: десь картоплі назбираєш, десь цукру або крупи. Головне — знайти пити. У нашому підвалі самі жінки були, і всі пенсіонерки, тож це стало моєю задачею. Одного разу натрапив на склад, де була тільки вода. У комору влучив снаряд, і звідти все виносили. Я тоді притягнув штук вісім баклажок по 6 літрів. Більше не зміг. Воно було ніби й недалеко, але все одно тяжко.
Фото: АЗОВ Спалені будинки поблизу мікрорайону Західного, Маріуполь
Що їли? Здебільшого брали крупу яку-небудь, варили в горнятку. І це на весь день. Увечері чаю попити могли. Оце й усе. Готували не на вулиці. Перший під’їзд, куди влучила ракета, було розбито. Там утворилася велика діра. Унизу поміж плит я поставив мангал, отам готували. Це нас рятувало, бо у дворі затримуватися було неможливо: і міни летіли, і стріляли. Дрова збирали по околицях: зламані дерева, шибки, паркани, іноді меблі. Палили все, що горить.
Район захопили окупанти
Поруч з нами був блокпост. Кілька разів я виходив надвір і бачив наших захисників. Молоді хлопці, років 20–25. Ходили групами, ланцюжками переміщалися й вибивали москальню. Спершу їх міняли кожні три доби. Поки їм доставляли ресурси, могли відбиватися. А от остання зміна билася, доки не скінчився боєприпас. Потім хлопці перевдягнулися, десь поховали зброю та спробували вийти. Одні подалися в наш, сьомий будинок, а інші — у дев’ятий. Народ у тому будинку був недоброзичливий, багато проросійських. Наших бійців здали москалям, ті схопили їх і катували. А що були в нас, невдовзі пішли.
Після цього весь район захопили окупанти. З вікна я бачив, як під’їхали двома машинами. Узялися зачищати, перевіряли квартири. Один зайшов до нашого підвалу. «Відмикайте квартиру», — наказав мені. Під дулом автомата повів наверх. Походив, подивився й наказав повісити на двері білу ганчірку — це означало, що квартиру перевірили. Спочатку це були російські солдати, а через два дні зайшли денеерівці.
Армія Росії пішла далі, до центру Маріуполя, притискаючи наших захисників до Азовсталі. Завод бомбили день і ніч. Корабель гатив з моря, артилерія — із суші. Ну і літаки завалювали його тритонними бомбами. До Азовсталі від мене сім кілометрів, але у квартирі все теліпалося від вибухів.
Коли бої пересунулися на завод і наш район припинили обстрілювати, ми вибралися з підвалу. Прийшла моя донька із зятем. Зять сказав, що піде по машину. Якщо та заведеться, то всі поїдемо. «Ти з нами?» — «Нікуди не поїду». Квартира ж розбита, вікна, двері. Потрібно навести лад.
Невдовзі зять пригнав машину, виявилося, тільки скло пробите в одному місці. Поїхали з моєю дружиною, а я лишився.
Фото: телеграм-канал mariupolnow Спалені будинки на вулиці Сонячній, Маріуполь
«Я зрозумів, що мене запросто здадуть»
На початку квітня в нас з’явилися Росгвардія та їхня поліція. Сусіди знали, що я налаштований проти Путіна. Ще у 2014 році казав, що Путін і Янукович — то два х@йла й обидва закінчать погано. Усі знали, що я з Львівської області, а значить — «бандера». Я зрозумів, що мене запросто здадуть і треба тікати, поки не пов’язали. Десь кинуть у підвал — і гнитиму там.
Узяв кравчучку на добрих колесах, туди валізу, два кілометри пройшов по дорозі на Старий Крим. На блокпості чатували денеерівці, а поруч, біля заправки, стояли автобуси. Я почав розпитувати у водіїв, як кудись виїхати. Мені пояснили, що кожного дня вирушають рейси до Нікольського. Тут мене побачив деенерівський офіцер і причепився, чому я тут рознюхую, накричав. Я пояснив, що просто хочу виїхати.
Урятуватися з Маріуполя. «Обирай не хату — обирай сусідів»
З Маріуполя мене випустили без проблем, подивилися паспорт і все. Швидко доїхав у Нікольське, але там затримався на цілих шість днів. Ситуація була така: якщо хочеш у Росію — волонтерів купа; а в Україну не вивозили. Один причепився: «Давайте ми вас посадимо, занесемо до автобуса разом з речами».
Спершу я думав поїхати до Ростова, бо бачив, що в бік Запоріжжя доїхати проблема. До того ж у мене сестра живе біля кордону з Росією, на Луганщині. А потім вирішив: яка, до біса, різниця, що тут, що там окупанти. А я їх терпіти не можу, не витримаю все одно.
Фото: телеграм-канал mariupolnow Гуртові бази біля мікрорайону Західного в Маріуполі
«Шлях з Маріуполя до Запоріжжя тривав 11 днів»
І тут знову волонтер причепився, щоб вивезти мене в Росію, я йому й кажу: поїду на Запоріжжя. Це почув якийсь хлопець, питає: «Ви на Запоріжжя? Я теж туди хочу». Він приїхав по маму з Києва, але не знайшов її. Урешті опинився в такій ситуації, як і я. Цей хлопець запропонував пошукати машину. Знайшов. А ще — дівчину, котра мала їхати з нами. З кожного водій захотів по шість тисяч гривень, але тільки до Бердянська. Ми вирішили, що треба їхати будь-куди.
Виїхали з Нікольського в бік Бердянська, минули шість блокпостів, але після Мангуша нас зупинили. Усіх перевірили, проте все одно завернули. Рушили назад, у Мангуш, але в місто нас не пустив попередній блокпост. Довелося вмовляти їх, щоб не ночувати в полі. У Мангуші провели ще дві ночі. Тоді вирішили повернутися в Нікольське й поїхати селищними шляхами. З боку Українки йшла ще одна дорога на Бердянськ. І пощастило — там не натрапили на жоден блокпост до самого Бердянська. Перед містом нас перевірили й пропустили. Два дні я пробув у Бердянську, а потім мене вивезли волонтери на Запоріжжя. Шлях з Маріуполя до Запоріжжя тривав 11 днів.
Урятуватися з Маріуполя. «Більшості з того, що я знав і любив, уже нема»
Після Запоріжжя я збирався оселитися в Києві у племінниці. Але взяв квиток до Львова, про всяк випадок. Коли зв’язався з племінницею, то виявилося, що з Києва вона поїхала на Львівщину. Так я й опинився на батьківщині. Наш будинок у Маріуполі не знесли, хоча сусідній під’їзд зруйнований. Повертатися назад я не планую.
Фото: Іван Станіславський Ігор Іванович
Іван Станіславський, журналіст
