Лесю, ви зараз на реабілітації, в санаторії, який на цьому спеціалізується. Які у вас враження від реабілітації?
Мені пощастило потрапити туди, де все дійсно працює. Але я знаю, що таких місць небагато. Вони мали б бути на кожному кроці, як на мене.
Чого бракує нашій державній програмі реабілітації? Чи можна, в принципі, те, що є, називати державною програмою реабілітації?
Я не стикалася з державною програмою в широкому сенсі. Але зі спілкування з іншими я бачу, що системи немає.
Важко сказати, що робить держава. Але я знаю свою державу. І знаю, що вона завжди буде намагатись зробити менше, ніж може. Система завжди буде намагатися втримати себе в тому стані, в якому вона є, і буде намагатися захищати себе. Ми дуже важко виколупуємо себе з радянської системи, дуже важко. Інколи по армії мені теж здається, що маленька радянська армія воює з великою радянською армією.
Про це багато військових говорять.
Бо дуже багато в армії лишилося з тих часів. Так само в усьому іншому.
Реабілітацію треба починати не тут, а ще там. Свого часу ми їздили у США за запрошенням Держдепу, це була подорож для лідерів українських НГО. Вони намагалися показати нам, як у них держава працює з неприбутковим сектором на різних рівнях. У тому числі тоді говорили про реабілітацію військових. У них абсолютно чудово побудована система, яка мені прям подобається.
Коли люди повертаються із зони бойових дій (це з’явилося вже після Іраку), вони не їдуть додому. Вони залишаються в такій собі буферній зоні, де з ними працюють психологи, соцпрацівники, їм допомагають знайти роботу, тестують рівень стресу і так далі, і так далі. Звідти вони потраплять у цивільне життя вже більш-менш стабілізованими. Далі за ними будуть приглядати, наскільки їм комфортно, наскільки зручно і так далі. Жоден з них не загубиться десь. Їм будуть телефонувати, будуть навідувати, питати, що ти, як ти і так далі. Це працює. Але їх цього навчив В’єтнам. Бо кількість самогубців після В’єтнаму, якщо я не помиляюся, була більшою, ніж втрати в самому В’єтнамі. Подивимося, чого нас навчить ця війна.
Фото: EPA/UPG
Читала дискусії на цю тему. Попередньо, усі сходяться на тому, що невідомо, як буде, адже в нас інша війна порівняно з війною США в Іраку, наприклад. І що, можливо, у нас буде менший відсоток ПТСР, оскільки ми воюємо на своїй землі за існування своєї країни.
Не буде.
Чому?
Тому що ми в стані війни з іншою державою, при цьому ще не встигли вибудувати власну державу. Ми її тільки-тільки будуємо. Ми підлітки, розумієте? Кожен з тих, хто щось робить або воює, воює одночасно на двох напрямках. Він воює із зовнішнім ворогом, і він воює з внутрішнім ворогом — отою самою старою радянською системою, яка не дає відштовхнутись руками-ногами і сказати: «З нами цього ніколи більше не буде. Отакого в нас ніколи більше не буде».
Я зараз кажу на прикладі армії, тому що просто зараз я в армії, але це і медицина, це й освіта, це і ставлення до власної гідності. Усе це в нас тільки-тільки починає якось формуватися і переформатуватися.
Одна річ, коли людина воює тільки з одним ворогом, інша – коли воюючи з цим ворогом, ти воюєш ще й з внутрішнім. Не з командиром своїм безпосереднім, наприклад, а з системою, яка створила можливість твоєму командиру поводити себе так, як він зараз поводиться.
Ми ж розуміємо, які епічні історії бувають у війську. Я, наприклад, знаю абсолютно чудову історію, на 100% правдиву, коли комбати, штаб поставили завдання розвідці йти велику кількість кілометрів під відкритим вогнем, упертися в окопи орків, когось там спіймати і притягти язика. Чудово, що ця епічна історія закінчилася на стадії: «Та ви що, з глузду з’їхали?» Але це і є радянська парадигма, це — Друга світова війна. Немає дронів, немає аеророзвідки, немає інших засобів спостереження й аналітики — так, дійсно є сенс піти по язика, приперти і спитати: «Скільки вас там. Гдє, мальчік, танкі?»
У сучасному світі це дичина абсолютна. Але люди, які цю дичину роблять, роблять її не тому, що вони погані, а тому, що вони так уміють, вони так вчились і геть не знають, що може бути по-іншому. Їм дуже важко перебудовуватись.
Якщо говорити про систему загалом, я так розумію, що зміни відбуваються повільно, але вони відбуваються?
Вони відбуваються, але вони відбуваються повільно. І це сумно. Але це еволюційний процес.
Фото: скрин відео
Які ви бачите зміни?
Одна з найважливіших речей: до людей почали ставитися з повагою, їх чують. Якщо в тебе адекватний командир, йому байдуже, яка в тебе посада, яке в тебе звання. Його буде цікавити, що ти вмієш, і він буде слухати, коли ти говоритимеш йому. Натомість старі, радянські залишки працюватимуть: «Я начальник, ти дурак». Це також лишається.
Але я бачу молодих командирів, підполковників і полковників, яким 30 і трошечки більше і які отримали свої звання не тому, що в них є впливові батьки, а тому, що вони як дурні воюють, і воюють досить успішно.
Багато з’явилося можливостей вчитись, і не тільки в традиційному розумінні: полігон, шикування, перекличка й оце все. Знову ж таки, в деяких навчальних частинах це є. Люди ходять строєм у ногу, особисто бачила. Хлопці, яким за місяць-два на схід, вчаться: «Рівняйсь, струнко». Нащо? Гадки не маю. Ну тобто маю — бо така програма.
Але багато є можливостей вчитися нового, є багато інструкторів — закордонних і місцевих. І в підрозділи, які вже воюють, теж приїздять інструктори. Я бачу, як важко, через «вашу мать» впроваджується система TCCC в армії. Але якщо раніше людина, яка отримала поранення на полі бою, лежала і волала: «Медсестричко, спаси мене!», то зараз хоча б один із взводу проходив навчання і може надати першу медичну допомогу так, як її треба надати, а не так, як він собі бачив у кіно про Чапаєва. Воно буде добре, але вчитися і воювати одночасно важко.
Але, мабуть, процес навчання дещо ефективніший, оскільки це питання виживання на війні.
Так. Якщо ти будеш вільний час втикати в телефон, спати, бухати, ще щось — тобі буде важко. Якщо ти будеш вчитися, якщо ти будеш підтримувати себе в гарній фізичній формі, ти виживеш. Скоріш за все. Але це не точно.
Фото: Сухопутні війська ЗСУ
Ви говорите про те, що з’являється гідність, і зараз багато говорять про гідність у контексті військово-медичної системи, ВЛК і так далі. Як ви гадаєте, ця система в принципі може бути людською? Це в принципі можливо? Адже вона вже вибудувана певним чином, не для людей.
Знаєте, якби в мене хтось 15 років тому запитав, чи можливо в цій країні гідно піти з життя, я сказала б: «Ви з глузду з’їхали, тут точно ні». А зараз я вам скажу, що точно так. Що людина може останні тижні, останні дні, останні години жити гідно, незважаючи на жоден діагноз. Так, це не масово, але це є.
Я розумію, що проблема зі знеболенням залишається.
По-перше, ще не всі лікарі розуміють, що таке знеболення і як з ним працювати. По-друге, в нас не вистачає фінансування на знеболення.
Тобто люди, які отримують паліативне знеболення, а зазвичай ми говоримо про опіоїдні анальгетики, стикаються з двома проблемами. Проблема перша, коли лікар каже: «Це ж він наркоманом стане, не буду виписувати рецепт». Це, знову ж таки, радянська система, якої треба позбутися. Уже є алгоритм, за яким лікар має прийняти рішення про знеболення, є можливість поміняти лікаря.
Друга проблема: на цьому етапі більшість людей уже фінансово виснажені, от прям вщент виснажені. А знеболення коштує. Рецепти виписують за повну ціну, бо держава не надала на це коштів. У таких випадках або друзі допомагають, або, знову ж таки, наш фонд допомагає зі знеболенням.
Ви говорите, що 15 років тому не повірили б, що можливо гідно піти з життя в Україні. Зараз можливо, хоч і не масово. Завдяки чому це стало можливим?
Завдяки тому, що розвивається громадянське суспільство, яке штовхає всі ці речі і вимагає від держави, щоб вона працювала так, як вона має працювати. Держава не любить, коли її штовхають, але повільно, потрошечки штовхається. Скільки в нас зараз хоспісів? Важко порахувати. Я пам’ятаю, коли був один на всю країну.
Наскільки важко працювати фонду, який займається невійськовою тематикою, під час війни?
Дуже важко. У тому числі тому, що єдина людина, яка писала про потреби фонду, зараз стрибає по окопах. Про що мені фонд нагадує кожного разу, коли я з ними спілкуюся. «Слухай, ти, пісатєльніца, давай роби що-небудь».
Фото: скрин відео
Наскільки змінилася потреба в паліативній допомозі під час війни?
Вона стала більшою, бо людям важче. Щось, що люди раніше закривали самостійно, тепер закрити не можуть. Це прям абсолютно базові потреби: памперси, пелюшки і так далі. Це ліки, це техніка, яка допомагає дихати, або битися серцю, або відсмоктувати слиз, або ще щось.
«Росія вбиває не лише бомбами». Як онкопацієнти живуть і помирають під час війни
Війна — це стресовий фактор для людини, і ті люди, які могли б протриматися ще якусь кількість років, сиплються, просто сиплються. Велика кількість інфарктів, інсультів, після яких людина не може стати на ноги знову. І дуже багато тих, хто повертається паліативним пацієнтом після поранення. Це теж наші.
Поранені, які потребують паліативної допомоги, теж так само найчастіше не отримують її, як і цивільні?
Так.
Що з цим можна було б зробити? Як би це мало працювати?
Це має працювати для всіх. Тут питання не в тому, що це має працювати окремо для військових, окремо для цивільних. Хоча ми ще до цієї фази війни говорили з одним військовим хлопцем, що треба все ж таки зробити декілька окремих паліативних відділень або хоспісів суто для військових. Тільки з тих міркувань, що серед своїх вони почуваються безпечніше і краще, ніж серед цивільних.
Але це людина вже має право обирати, де їй зручніше, і чого вона хоче: бути вдома з родиною, бути в паліативному відділенні, бути в хоспісі, хоспісі для військових чи хоспісі для цивільних.
Фото: EPA/UPG
Чого нам бракує?
Головна проблема в нас та сама, нікуди вона не поділася, і ми весь час повертаємось у розмові до цього питання. Як держава ми все ще формуємось.
Якщо в людини не вирішені базові питання, питання про гідність стоїть не на першому, на жаль, місці. Ми жити навчилися гідно? Вчимося. Не навчилися, вчимося.
Ми нарешті зрозуміли, що це таке, з чим його їдять і нащо воно нам взагалі потрібно. Якщо людина не навчилася жити гідно, чи навчиться вона гідно помирати?
Це те, про що ми маємо пам’ятати, до чого ми можемо, маємо йти, що ми маємо будувати невеличкими кроками, але воно не з’явиться нізвідки, його не можна наказом зверху спустити і сказати: «А тепер у нас все буде гаразд». Не буде, бо ми не доросли.
Які кроки ви бачите першими?
Ми говоримо про людей чи ми говоримо про державу?
Давайте і про те, і про те.
Що може зробити людина, не держава? Навчитися казати: «Ні, я цього не буду робити». І це перше, чого треба вчитися. «Ні, це незаконно. Ні, це не відповідає моїм моральним настановам». Або навпаки: «Так, я маю право це робити. Так, я це роблю так, як я вважаю за потрібне. Ні, ви не можете лізти в моє особисте життя». Це важливі речі.
Коли людина вміє гідно поводити себе і відчувати себе гідною, їй легше побачити, як не зробити погано іншим. Бо якщо цього немає в мені, де я знайду емпатію для іншої людини? Як я зрозумію, що не можна так поводитися з людиною?
Фото: скрин відео
Але це процес дорослішання кожної окремої людини. Багато-багато років – знову ж таки, ми повертаємося до Радянського Союзу – робилося все для того, щоб людина не була особистістю. Робилося все для того, аби гідності в людині не було ані краплі. Я не знаю, скільки має минути часу, аби ми змогли стати іншими. Бо наші батьки це на собі тягнуть, виховуючи нас, ми на собі це тягнемо, виховуючи своїх дітей, і наші діти будуть там щось ще тягти до своїх дітей. Але потрошечки ми всі будемо мінятися.
Масі Найєм: «Армія вже давно не така, що от є тупий наказ і ти маєш його виконати, навіть якщо всі помруть»
Що стосується держави — вона має будувати систему, яка буде працювати. Пам’ятаєте, коли ми стикнулися з ковідом, це було таке просто випробування для всієї країни. Насправді не тільки для нашої, але для нашої особливо.
У мене були тоді дивні досить відносини з міністром охорони здоров’я паном Ляшком. Бо, з одного боку, майже по всіх питаннях, з якими я до нього телефонувала, ми все вирішували, а з іншого боку, він же не волонтер фонду, правда? Він міністр, який мав зробити так, щоб у мене цих питань не було взагалі. Тобто якщо в ручному управлінні він лишає в лікарні людину, яку не можна виписувати, бо вона вдома загине, це робить його гарною людиною, і добре, що він це робить, я вдячна цій людині. Але в мене прям тотальна злість на міністра, який не побудував систему так, аби ця ситуація була неможлива в принципі. І в міністра завдання, так само як у держави завдання, зробити так, щоб працював алгоритм, система, за якою неможливо зробити так, аби людині було погано.
Або для початку можна було б принаймні чесно заявити про те, що проблема є. Тому що, я пам’ятаю, МОЗ звітувало, що все в порядку, місця з киснем у лікарнях є. Якщо міністр бреше — зрозуміло, що мінятися нічого не буде. А з чесної заяви могла б початися вже якась перебудова системи.
Ми зустрілися в реабілітаційному центрі тиждень тому.
З Ляшком?
Так. Сюди приїздив Трюдо, і разом з ним приїхав Ляшко. Ми трошечки поспілкувалися, і оце було дуже смішно про: «Ми тут стільки робимо, в нас так усе буде добре». Я кажу: «Я ж повернусь, і я ж спостерігаю. Ніхєра тут не добре, ну нема тут нічого доброго».
Знову ж таки, давайте дивитися, які в нас бадьорі звіти по фронту. Як у нас все добре, як ми йдемо вперед, і як ми от-от будемо в Криму відпочивати, і які ми всі молодці, і які з того боку уроди, чмобіки недолугі. Але ж це неправда.
Ну неправда. Так, ми воюємо, так, у нас абсолютно шалені досягнення, як для маленької країни, на яку напала велика. Ви ж пам’ятаєте, перші дні взагалі ніхто не вірив, що Україна протримається довше, ніж три дні.
Фото: 68 окрема єгерська бригада ім. Олекси Довбуша
Якщо казати про зовнішніх спостерігачів, то так. А ми вірили.
Ми не кажемо про себе, бо з нас більшість була налаштована битися до останнього. А весь світ перші дні не вірив, що тут узагалі щось можливо.
Але країна тримається півтора року, і в країни є досягнення. Деякі території змогли повернути, десь ми просуваємось. Ціна, яку ми за це платимо, неймовірна.
Кількість людей, які загиблі, кількість людей, які поранені, і кількість людей, які внутрішньо скалічені, це… Хтось з моїх друзів сказав, що коли країна дізнається цифри — країна завиє. Але це буде потім.
А з того боку так, там теж є навчені воїни, і добре навчені. З того боку економіка починає ставати на військові рейки і працювати на війну. Не можна казати тільки про те, що все добре. Можливо, не треба розповідати всі подробиці, бо дехто може і ручки опустити. Але люди мають розуміти, що війна — це не прогуляночка, це не тіктоки.
Як ви думаєте, звідки ця брехня взагалі? Звідки ідея, що можна настільки сильно брехати?
Вгадайте. Я весь час даю вам натяки.
З радянської доктрини?
Звичайно. «Дагонім-пєрєгонім, пятілєтка за трі года» — це все звідти. Здається, якщо сказати, що все добре, і виглядатиме, ніби все добре. Але і світ змінився, і ми змінилися. Проте люди, які працюють усередині системи, державної системи, вони міняються набагато повільніше. Бо я про це вже говорила: система намагається захистити себе.
Ми ще не навчилися говорити чесно. Але навчимося.
Знаєте, мені дуже не подобається, коли кажуть: «втрачаємо найкращих, гинуть найкращі». З одного боку, першими дійсно гинуть ті, хто не боїться, іде вперед, у кого вища мотивація або хто вчився більше і відчуває в собі сили. З іншого боку, це нечесно щодо тих, хто все ще живий. Вони не гірші. І вони будуть наступними або через раз наступними, немає значення. Кожна людина, яка загинула, варта поваги – правильно.
Фото: Іван Станіславський
Але ті, хто живий…
Але й ті, хто живий, варті її. Гинуть різні. Залишаються різні. Не воюють теж різні. І знову ми повертаємося до того, що гідність кожної окремої людини — це гідність окремої людини. Досягнення окремої людини — це досягнення окремої людини. Люди, які вдягли піксель, не однакові. Сім’ї тих, хто загинув, не однакові. Поранені не однакові. Паліативні хворі не однакові. Кожна людина — особистість. І не можна говорити так про когось абсолютно загалом.
Держава намагається пообіцяти своїм героям, що коли вони загинуть, про них скажуть, що вони були найкращими.
Я хочу, щоб після війни ми зустрілися з тими, кого я вважаю героями, і щоб вони були живі. Знову ж таки, повертаючись до радянського правління: «за родіну нада умєрєть». Ніхєра.
За нашу треба жити?
Так, за нашу треба жити й убивати. І окреме завдання на війні — це лишитися живим і боєздатним. А не всі ці «з гранатою під танк» або «груддю на ДЗОТ»… Є ситуації, коли героїзм виправданий, а є ситуації, коли він абсолютно не виправданий. Але ти чомусь приймаєш рішення робити саме так. Є така чудова за своєю функціональністю, але дуже жорстока схема на полі бою, коли бійця не вбивають, його ранять. І це набагато корисніше, аніж убити його.
Бо кілька людей намагатимуться врятувати його.
Так, тому що будуть бігти рятувати його і можна вбивати або ранити ще, ще, ще і так далі. І навіть якщо вони всі виживуть і потраплять на евакуацію, вони в держави забирають ресурс на лікування, протезування, на виплати і так далі. Це той ресурс, який міг би піти напряму на знищення ворога. Чи правильно врятувати пораненого побратима, якщо ти знаєш, що тебе можуть поранити?
А якщо кінця бою не буде? Або він буде не тут?
І що роблять бійці?
Приймають рішення на власний розсуд.
Можете розказати про те, як ви отримали поранення?
У нас, у саперів, було завдання завести групи на позиції, перевірити безпеку цих позицій, сказати їм, де можна окопатися, де не можна окопатися, і повернутися на базу. Бійці з рот мали закріпитися і лишатися на позиції. Але поки ми діставались до позиції, ситуація на цій ділянці суттєво змінилася – і замість другої лінії, як це планувалося, ми виявилися нулем. Попереду вже наших підрозділів не було. Оскільки це Бахмут, там орків і техніки багато-багато, по нас летіло все, що тільки могло прилетіти, і питання, кого коли поранять або вб’ють, насправді було тільки питанням часу. Майже всі, хто звідти вийшов, були так чи інакше поранені.
Фото: скрин відео
Як вам вдалося вийти?
Важко. До нас, до окопу, в якому ми перебували, прилетів постріл СПГ. Вони пристрілювались, пристрілювались і таки змогли це зробити. Це важко зробити, щоб прям в окоп, але вони це зробили. Над нами весь час дрончики були, які коригували те, що відбувається. Поранило майже всіх, хто там був, когось важче, когось легше, одного хлопця ми врятувати не змогли — було поранення, несумісне з життям. Один був важкий, з критичною кровотечею, яку ми змогли зупинити на місці. Хоча цього не можна робити за протоколом, це треба робити вже в безпечному місці, але дуже невдале місце поранення було. Турнікет не накладеш, там можна було тільки затампонувати.
Шия?
Ключичка.
А далі в нас був не дуже багатий вибір. Треба було або евакуювати його, або змиритися з тим, що він загине тут, на позиції, бо втратив багато крові, був майже непритомний. Ми запитали про евак. Евак сказав, що він буде, але, знову ж таки, точка там така, що евак не може чекати, бо туди весь час летить.
Деякі авто з пораненими вже розстріляли по дорозі. В одній автівці загинув чудовий медик, якого не мало взагалі там бути. Позивний Аркай, прізвище Бешляга, він був завідувачем відділення Олександрівської клінічної лікарні, пішов воювати добровільно. Мені невимовно шкода, що так сталося, бо він був цінною людиною в усіх сенсах, але якщо казати там про війну і ресурс, він був цінним ресурсом, який не можна було втратити на цій точці.
Нам пощастило, ми добігли до автівки, коли вона їхала. Ми прям бачили, як вона під’їжджає, і встигли закинути пораненого, і ще один хлопець з пораненням ноги встиг туди заскочити, чоловік мій встиг сісти, в нього були такі прям уламкові поранення, але без критичних кровотеч. Дякувати богові, я взагалі дивуюся, як він дійшов, бо бачила, що він весь час намагається не знепритомніти. Але молодець, прям молодець.
У якому ви були стані?
У мене була контузія, дрібні уламкові. Це потім, коли я дісталася до стабпункту, мене накрило. А тоді я на адреналіні нічого так функціонувала, тільки картинка в мене була абсолютно задвоєна, не бачила нормально. Вуха не хотіли чути так, як треба, ну і весь час я намагалася когось обблювати, вибачте за подробиці. Але зважаючи на те, що там відбувалося, якщо в тебе кількість кінцівок залишилася такою, як була, якщо в тебе немає розірваного живота або пробитої голови, тобі вже неймовірно пощастило.
Фото: скрин відео
Ви говорили, що вам подобається в Києві відчувати, що люди живуть своїм життям звичайним, мирним.
Подобається. Звичайно, не без того, що інколи дивишся на якогось красеня з м’язами і думаєш: «От тебе мені там і не вистачало». А потім: «Чого я до нього додовбуюсь?» Може, він повернувся, може, він планує, може, він геніальний програміст? Я ж гадки не маю, чому людина зараз тут. Але те, що місто живе, те, що тут діти, купа дітей, це вражає. Так має бути.
Я себе стримую. Будь-який біль, який є в людині, має кілька можливостей вийти назовні. Можна сидіти плакати, можна спробувати переробити його в якусь дію, але найпростіший варіант — це закритися агресією.
На прикладі паліативу можна зрозуміти, як це відбувається. Коли людина кричить: «Та скільки можна? Я тебе ненавиджу! Що ти весь час від мене хочеш? Коли ти нарешті помреш?» – за цим стоїть інше. За цим стоїть: «Я люблю тебе. Мені так боляче, що я не знаю, що з цим болем робити. Я хочу, щоб тобі нарешті стало легше».
І потім, до речі, ті самі родичі сидять і картають себе за те, що вони відчували. І ти їм пояснюєш, що це не від цього, це від любові й від болю. Так буває. І я розумію, що в мене зараз те, що болить, теж інколи намагається вилитися в агресію. Але я так само розумію, що люди навколо не розуміють, про що це. Тому краще не треба.
У мене з психологом був чудовий діалог на цю тему. На території санаторію є собаки, коти і є поні. Психолог питає: «Ходите до поні? Почухайте, це дуже терапевтично». Справді, це дуже терапевтично. Я кажу: «Я-то ходжу, але намагаюсь робити це дуже обережно. Тому що коли я вам на голову повиливала всі свої проблеми, ви потім пішли до супервайзера – і у вас усе буде гаразд. Але я точно знаю, що в поні немає супервайзера. І все, що я на голову поні повиливала, лишиться в поні». Так само і з людьми навколо. Я можу вилити свою агресію – і мені стане трошечки легше. Але куди потім людина з цією агресією піде? Додому. Не треба.
Ви казали, що війна триватиме ще мінімум 5 років, на вашу думку.
Я не бачу, яким чином війна може закінчитися раніше. Правда, не бачу.
Яким ви бачите її закінчення через 5 років?
Для мене закінчення війни як закінчення війни – це, по-перше, повернення абсолютно всіх територій, по-друге, визнання Росією своєї поразки, виплата репарацій, оці всі речі. Але головне — країна має вийти з цієї війни такою, щоб більше ніхто ніколи не мав собі на думці, що можна вломитися сюди і намагатися нас знищити.
Фото: facebook/Леся Литвинова
Ми до цього йдемо?
Ми до цього йдемо. Ми з вами будемо жити в новому Ізраїлі. Тобто країна, яка живе з важким сусідом, але вона живе. Країна, куди інколи прилітає, але всі навчилися з цим жити. А ще країна, в якій кожен має пройти службу у війську, мати військову спеціальність, уміти надавати допомогу, і купа-купа-купа інших речей. Це сильна країна. Я хочу, щоб ми були сильною країною.
Чому ви говорите про термін саме 5 років?
Бо я не хочу думати, що це буде набагато довше, а, скоріш за все, це буде набагато довше.
Але ви вірите, що ми все одно переможемо, навіть якщо буде тактична ядерна зброя по Києву?
Так, так, я вірю. Якби я не вірила, мабуть, була б уже не в цій країні. Бо якщо не вірити в те, що ми переможемо, то нащо? Щоб що?
Євгенія Закревська: «Як жінці мені на фронті не вистачає снарядів»
Вікторія Ґуерра, журналістка, заступниця головного редактора
