Фото: EPA/UPG
Здавалося б, Україна має бути провідним центром росієзнавства у світі. Причини настільки очевидні, що й писати про них безглуздо. Але потрібно.
По-перше, Росія – наша сусідка. Це реальність, якій уже 500 років, і поки що не видно умов, за яких цей стан змінився б. Так, ми віримо в нашу швидку перемогу, але слід пам’ятати, що ані після поразки Росії, ані навіть після її розпаду десятки мільйонів росіян не зникнуть біля наших кордонів, як і російська культура по всьому світу. І ні – ми не будемо влаштовувати геноцид, не тіште себе ілюзіями.
Тож буде біля нас одна величенька Росія чи кілька маленьких – щось однаково буде, і з цим доведеться мати справу. Можливо, за кілька століть російський етнос зникне як цілісність або буде замінений китайцями, але наразі доведеться зважати на його існування. Ми вже достатньо заплатили за спроби побачити мир в очах ворога, домовитися з ним посередині і закінчити війну у своїй голові. І щоб це не повторилося, моніторинг агресивного сусіда має стати нашим завданням на щодень.
Коли Росія програла цю війну?
По-друге, Російська імперія і Радянський Союз залишили на Заході занадто помітну культурно-політичну спадщину, щоб її можна було просто ігнорувати. І хоч би що там писали наші блогери про жалюгідність російської культури – вона занадто вкорінена в західній свідомості, щоб зникнути лише через наше бажання. Німецька культура не зникла після нацистських злочинів, і російська теж збережеться – від програм в університетах до декорацій у серіалах. Борис Джонсон, лютий борець із путінізмом, визнав недавно, що палко шанує російську культуру. І це не кліше, це факт.
Фото: foreignpolicy.com
А домінування російських наративів в академічному просторі рано чи пізно призводить до їхнього проникнення в простір політичний. Русофілія – наслідок не лише тотальної корумпованості західних еліт, але й популярності Чайковського на сценах театрів і Достоєвського в книгарнях. І доки світ захоплюватиметься «великою російською культурою»™, доти нам буде вкрай важко проштовхувати на Заході думку про відповідальність росіян за злочини агресії. Тут теж роботи на століття.
Коли сучасна Росія збочила на шлях авторитаризму
Ну і по-третє: ніхто не знає росіян краще за українців. Ані сама Росія, з її вічною цензурою та самоцензурою, ані Захід, з його одвічними рожевими окулярами. Західні коледжі й інститути забиті росіянами, як свіжими, так і нащадками білоемігрантів, як щирими у своїх поглядах, так і агентами ФСБ. Ці дослідники можуть щиро ненавидіти Путіна і навіть любити Україну. Але вони просувають російський погляд на Євразію, залишаючи нас безголосими.
Звідси і невіра західних аналітиків, журналістів і політиків у здатність росіян чинити злочини. Бо їм про це не розповідали на лекціях, про це не написали книжок. Звідси і беззуба політика, і дике бажання посадити сторони за стіл переговорів, як і, нарешті, страх ескалації. І з цим нам теж треба якось упоратися.
Але чому ж, попри ці причини, Україна так і не стала світовим центром росієзнавства? Чому ми досі не вивчаємо нашого ворога крізь усі доступні отвори?
На мою скромну думку – через протиприродне злиття впродовж десятиліть двох протилежних сил.
Фото: EPA/UPG
З одного боку – відверті та приховані русофіли, комуністи, монархісти та радикальні православні. Для них Росія – матінка, росіяни – брати, а раз ми один народ, то що там досліджувати, краще бігом вступати в Саюзноє гасударство. Нині вони розгромлені в політичному просторі, але інституційну порожнечу після себе залишили (наприклад, у добу Януковича хтось же заборонив працювати нашій розвідці в Росії). Та й, відверто кажучи, я досі не впевнений, що ми вичистили з вишів і наукових установ усіх агентів ФСБ. Хтось за кремлівські гроші наводить на наші міста російські ракети, хтось просуває в наші мізки російські наративи.
З іншого боку (і політичного, і географічного) – ура-патріоти, щирі і на зарплаті, для яких росіяни – генетичні раби, а всяке навіть не добре, а нейтральне слово про Росію – люта українофобія. З початком повномасштабного вторгнення вони не лише не переосмислили позицію, а навпаки – утвердилися в ній (писати «росія» і «путін» з маленької літери дуже помічне, правда). Ну а називати нечисленних учених «дослідниками калу» чи «гельмінтологами» стало для цих людей способом самозвеличування. Мовляв, ми вищі за це, в ґатунках лайна не розбираємося.
Я чудово розумію травми тих, хто втратив близьких і майно через російське вторгнення, їхнє небажання мати будь-що спільне з Росією. Тільки це не спрацює. Росія не зникне лише тому, що ми заплющимо очі та вдаватимемо, що нас не цікавить «запоребрик». Це Гаррі міг не називати Волдеморта на ім’я, сподіваючись, що той не з’явиться. Наш ворог уже тут, і від того, як добре ми його знатимемо, залежить наше виживання.
Фото: EPA/UPG
І тим паче не зможемо похитнути позиції російської культури чи науки на Заході, апелюючи до емоцій. Якщо вам стає легше, коли пишете «росія» – на здоров’я. Але ті, хто намагається нав’язати таке написання західним журналам – відверті шкідники. Вони і так вважають нас необ’єктивними як жертв війни, а ми ще й самі підливаємо оливи у вогонь. Самого бажання скасувати Росію недостатньо – потрібні раціональні аргументи.
Чому Захід боїться поразки Росії
Урешті-решт, Путін теж думав, що йому не варто вивчати Україну. Один народ – що тут вивчати. Бійня 2022 року стала можливою виключно тому, що 20 років у Росії замість українознавства процвітало ілюзієзнавство. Ми ж не хочемо піти цим шляхом?
Фото: Главком
Путін і порожнеча: чому тирани втрачають зв’язок з реальністю
Щоправда, є ще одна причина – скрута багатьох вітчизняних науковців, низький методологічний рівень (хтось досі не попрощався з діалектичним матеріалізмом, хтось сліпо увірував у постмодернізм), незнання мов, схвалення плагіату від шкільної лави аж до крісла міністра освіти (а то й президента) тощо. Але це тема окремої розмови.
Словом, якщо ми справді хочемо обернути російські/євразійські студії на Заході собі на користь, щоб потім змінити і тамтешню політику, мусимо не лише спростовувати російські наративи, але й видавати прийнятний інтелектуальний продукт. Я не казатиму, що в Україні геть нічого не роблять. Очевидно, суто арифметично найбільше дослідників Росії зосереджено в інститутах Національної академії наук, і попри жахливі умови роботи (від планових тем до мізерних зарплат) учені роблять своє. Є кілька дослідників і дослідниць, у фокусі яких – саме Росія. Проблема, однак, у тому, що в НАНУ просто немає окремого інституту Росії, а отже, ускладнена координація студій.
Фото: EPA/UPG
Аби консультувати президента України і Раду нацбезпеки, працює Національний інститут стратегічних досліджень (НІСД), але і в ньому немає окремого підрозділу з російських студій. Остання монографія саме про Росію, а не про російсько-українські стосунки чи війну, вийшла 2019 року, остання аналітична доповідь – 2021-го. 2015 року в інституті створили Центр досліджень проблем Російської Федерації, але після 2019 року про його діяльність нічого не чути.
Не опускає рук громадянське суспільство. Не скажу, що це вичерпний перелік, але з діяльністю саме цих think tanks я знайомий. Серед ветеранів – Центр глобалістики «Стратегія ХХІ» (заснований 2009 року) й Інститут Чорноморських стратегічних досліджень (2015), а також Центр дослідження Росії (2015). Із новачків – Інститут конфліктології та аналізу Росії (2023).
Своє місце в переліку займає Український інститут майбутнього (2016), який з 2022 року зосередився на російських студіях. У рамках його діяльності я підготував три розлогі доповіді: «Іван Віссаріонович Путін: як працює історична машина РФ», «Основи російської державності» як нова ідеологія Росії на «після Путіна» та «Фабрики зомбі: яким вийде зі школи нове покоління росіян», не враховуючи менших записок і щотижневих дайджестів. Загалом за три роки команда установи здійснила понад 50 великих досліджень Росії. Згадую про це не для того, щоб похвалитися власними досягненнями, а щоб підкреслити – я знаю, про що пишу.
Фото: EPA/UPG
Богатирі проти Бетмена і нове пограбування історії України. Чергові виверти російської історичної політики
І є те, що об’єднує всі ці державні та недержавні інституції – вище керівництво країни не замовляє в них дослідження Росії, а лише іноді випадково звертає увагу на їхні інтелектуальні продукти. У кращому разі. Про те, щоб вкладати ресурси в просування монографій і доповідей за кордоном, навіть не йдеться. Ті автори і центри, яким це до снаги, самі дають раду. А визнаймо – те, чого легко не купити на Амазоні, навряд чи потрапить у поле зору західного аналітика. Усі інші шляхи – презентації в посольствах чи особисті знайомства – лише допоміжні. Без державного замовлення все це так і залишиться героїчним подвижництвом одинаків, про яке в Європі та США здебільшого не дізнаються.
Чи може бути по-іншому? Звісно! І за прикладом не треба ходити до далекого Вашингтона.
Ще з 1990 року у Варшаві існує Ośrodek Studiów Wschodnich – державна установа, що аналізує все, що відбувається на схід і південь від Польщі. У центрі постійно працюють 40 аналітиків, бюджет виділяє Сейм, директора призначає прем’єр. В Україні найближчим відповідником є НІСД (директора призначає президент). Я бував в обох організаціях – рівень фінансування просто незіставний, як і кількість підготовлених матеріалів. А головне – польську владу справді цікавить, що пишуть її аналітики. А щоб OSW не дрімав, у Польщі повно потужних приватних think tanks.
Я не вважаю, що Україні не вистачає людського потенціалу, щоб розбудувати потужну мережу російських студій. Питання лише в тому, чи виділить держава достатньо коштів, щоб хоча б перекладати і просувати український інтелектуальний продукт на Заході.
Чи заплатить, щоб український голос лунав там дужче за російські.
Чи все залишиться, як і раніше?
Фото: EPA/UPG
Сергій Громенко, кандидат історичних наук, експерт Українського інституту майбутнього
