Після окупації Енергодара Олексію, який 10 років працював на ЗАЕС, довелося зіткнутися з новою реальністю, де потрібно було не просто жити, а виживати.
Про це йдеться в матеріалі газети «Атомник України».
Олексій розповів, що до війни він з дружиною жив доволі безтурботно: сім'я працювала, займалася спортом і насолоджувалася повсякденними радощами. «Тоді ніхто не міг уявити, що наш спокійний світ перетвориться на суцільну катастрофу», — каже Олексій.
День вторгнення прийшов, як страшний сон. Люди були налякані та розгублені.
«Коли розпочалася окупація мого рідного міста, я мав їхати (4 березня) на останню зміну перед відпусткою, але попередньо зателефонував керівнику: їхати на ротацію чи залишатися вдома? Відповідь була далека від звичайної: «Льоша, там на блокпосту вже танки заїхали, по місту ходять ці паразити, сидіть удома». Ми стежили за новинами в місцевих пабліках. «Чуємо постріли», «Штурм станції» — ці повідомлення змушували наші серця частіше битися від страху. Коли почався штурм, не спали всю ніч. Нерви були на межі, весь час намагалися тримати зв’язок з тими, хто залишився на підприємстві, намагаючись зрозуміти, що саме відбувається», — згадує чоловік.
Життя в той період було наповнене моторошністю та невизначеністю. Олексій згадує, що люди сиділи вдома, боячись виходити на вулицю, не знаючи, що чекає завтра:
«Це жахливо, коли на власні очі бачиш, як твоє місто опиняється під контролем окупантів».
Далі було не просто життя, а виживання в окупації. Родина зрозуміла, що доведеться пройти через тяжкі випробування.
Раніше ми писали, що загарбники розселяють солдатів у квартири жителів Енергодару — ЦНС.
