Дмитро ще два роки тому він жив спокійним та мирним життям із сім’єю в рідному Бердянську, проте 24 лютого 2022 року прокинувся від вибухів, і з того моменту його життя розділилося на «до» та «після».
“Ми, ті, хто вмів тримати зброю у руках і знав, як себе з нею поводити, зібралися разом та дізналися, що в Маріуполі є зброя, але туди треба йти пішки і одягти на плече сині пов’язки. Вже в дорозі дізналися, що рашисти взяли Маріуполь в кільце, тому розвернулися і повернулися в Бердянськ”.
Після повернення Дмитро вирішив на власний ризик виїжджати з рідного міста.
“Я їхав разом зі своєю родиною. Речей ми не брали багато, адже розуміли, що нас можуть дуже детально перевіряти. Більше за все я хвилювався, що в мене можуть знайти мій військовий квиток”.
Після виїзду він одразу відправився в територіальний центр комплектування, звідки вирушив у рідну окрему аеромобільну бригаду, у складі якої Дмитро боровся за найважчі ділянки Донеччини та Луганщини.
“На війні немає абсолютно нічого хорошого. Враження, які тут можуть бути, тільки негативні, адже це все дійсно психологічно складно. Я щиро хочу, щоб у нас було більше снарядів та потужних гармат. Всі мої побратими, як і я, дуже вмотивовані та готові боротися до кінця, нам треба тільки ще більше зброї”, — наголосив десантник.
