Чекай, рибо, чекай. 600 днів дружини «азовця»

“Пливи, рибо, пливи”

Її улюблена хлібопічка залишилась у Маріуполі, а нової вона не купує. Бо не можна обростати речами, хіба що дитячими (останнє довелося прийняти як неуникність). Увесь час Олена Нікуліна підсвідомо тримає це в голові — не треба нічого зайвого, “краще вже один рюкзак”.

“Мені подобається сидіти біля води. Тут є величезне озеро. Але воно взагалі не нагадує мені море. Ряска, водорості, у воду не зайдеш. Я розбалувана морем”, — казала Олена минулого літа.

Фото: Олена Струк Тернопільське озеро

Фото: Олена Струк Вид на озеро

Біля того самого величезного озера-неморя ми зустрілися рік опісля. Його поверхня виблискувала в теплому вересневому сонці, що на мить здалося, ніби потрапив у південне курортне місто.

До Тернополя, в якому Олена живе з квітня 2022-го, вона ще звикає. Іноді дивується, що опинилася саме тут.

Вона не планувала залишати Маріуполь. Казала, що “Градами” місто не здивуєш.

— Але всієї російської армії я не чекала, — іронізує Олена.

І авіації також. З облаштованого затишного гніздечка в дев’ятиповерхівці довелося тікати до мами, в її приватний будинок з підвалом. А вже за кілька годин мусила бігти знову. Аби встигнути на останній евакуаційний рейс, який організував “Азов” для родин бійців. Максим попросив зробити так.

В одній руці – рюкзак, в іншій — син Ярослав. Половину рюкзака займали якісь перекуси: батончики, чорний шоколад, горішки, Максимів сухпай.

— Навіть якби я цього не взяла, то що поклала б? Плюс двоє штанів? Пальто, взуття? І що? З якогось переляку взяла мультитул. Я ним ніколи не користувалася. Де я збиралась жити, в лісі, чи що?

Вони зупинились у Дніпрі, де їх прихистила мама Максима. Але він наполіг, щоб рухалися далі: “Якщо місто не втримають, це буде м’ясорубка”. Так Олена з 5-річним Ярославом несподівано опинилась у селі в Тернопільській області, у далеких родичів першого чоловіка. Це навіть не село, а радше хутір. Їй дуже хотілося в цивілізацію. 

Вона вже була при надії.

Фото: надано героїнею/автор Катя Любисток Олена з Ярославом

Наприкінці квітня Олена знайшла квартиру в самому Тернополі. Але все одно почувалася рибою, яку безжалісно викинуло на берег. Перші пів року не давала собі розслабитися. Її буквально скувало думкою, що треба просто відбути час. Через це простір нового міста освоювала помалу, бо ж який у тому сенс, вони все одно тут тимчасово. Максим же, напевно, потребуватиме реабілітації. А якщо він служитиме далі? Де базуватиметься “Азов”? Усі думки були навколо цього, адже він скоро повернеться. 3–4 місяці, хіба не це їм обіцяли, коли оборонці Маріуполя виходили з Азовсталі?

— Це був такий стан постійної внутрішньої мобілізації, — розповідає Олена. — Але відтоді ми все ж трошки видихнули.

З’явилися навіть улюблені місця: парк, що недалеко від дому, закинутий і через те трохи захаращений, схожий більше на ліс. Але їй це подобається. Можливо, тому що вона відчуває, що в них є щось спільне. Там бігають білки. У Маріуполі вона їх ніколи не бачила. Життя проминає собі попри все. 11-місячний Костя у візочку – підтвердження цього. Він народився в Тернополі. Його старший брат пішов тут до першого класу. Поки ми гуляємо біля озера, він плете щось із соломки в шкільному гуртку народної творчості.

— Побачив дівчат, які роблять браслетики і продають їх, щоб зібрати гроші для ЗСУ. Вирішив скласти їм конкуренцію, — сміється Олена.

Фото: надано героїнею Олена з Ярославом і Костею в Славську

Це зараз він уже адаптувався, ходить до школи охоче й успішно подолав мовний бар’єр. На початках було по-різному.

— Я на Тернопіль бурчу. Але він насправді ні в чому не винен. Просто вийшло так, ніби мене видали заміж, не запитавши. А взагалі тут спокійно, з технічного погляду все зрозуміло і побут налагоджений: садок, школа, лікарні, транспорт, — каже Олена, маневруючи візочком по набережній.

А Маріуполь вона відпустила. На це знадобився час і багато-багато сліз.

Фото: Олена Струк Тернопільське озеро

— Навіть Ярослав так не страждав за своїми іграшками, як я за своїми штанами, сукенками, рушничками, подушками. Поки не визнала, що повертатися немає куди, — каже Олена. — Бо є реальність. Місто зруйноване, окуповане. Інколи читаю маріупольські довоєнні пабліки. Там пишуть жахливі речі. Багато чоловіків приїхало з Таджикистану. Вони завозять своїх дружин, дітей. Вселяються в наші квартири. Це окупація в буквальному сенсі.

Майже два місяці тому від серцевого нападу помер батько Олени, який залишався в Маріуполі.

— Тепер Маріуполь — це спогад, з яким мене нічого не пов’язує, — каже вона. — Але і Тернопіль я не сприймаю як свій дім. Здебільшого відчуваю себе людиною на вокзалі.

— Напевно, в такому стані неможливо перебувати довго? — питаю в неї.

— Та можна, — усміхається Олена. — Просто “довго” — відносне поняття.

Один рік, сім місяців, 23 дні. Це більше, ніж вони встигли побути разом з Максимом. Повномасштабне вторгнення роз’єднало їхню родину за рік після весілля.

— Нещодавно мені наснилося, як заходжу до камери Максима і вкриваю його ковдрою. І від того йому стає так тепло, — каже вона.

Фото: надано героїнею Олена з Максимом

“Ось твої острови, ось твоя трава”

Олена реєструвалася на сайті знайомств без жодних серйозних намірів.

— Мені було сумно. Я подумала: послухаю компліменти, поржу і видалю свій профайл, — сміється вона.

На початках усе так і було: нова анкета, багато коментарів до фото довговолосої русявки, безліч діалогів одночасно. І в тому загальному потоці Максим не те щоб вирізнявся. Але дещо стало визначальним. Його впевненість у тому, як має бути.

Спочатку було побачення.

— Він виявився гарнішим, ніж на світлинах. Максим не вживає алкоголю, не палить. Багато займається спортом. Ми пішли на каву, і половину побачення він розповідав, як любить гречку, — усміхається Олена.

Потім вони гуляли містом. Наступного дня зустрілися знову, а за п’ять місяців одружилися. Вона відчула, що нарешті все стало на свої місця.

— Я не шукала собі військового. Але то був плюс, — каже Олена. — Спорт, ціль у житті, трошки героїзму. На відміну від мене, він вірив у світ і людей. Це імпонувало.

Кар’єру військового Максим розпочав у 2017-му — пішов у морську піхоту. Саме це і привело його в Маріуполь. За рік до повномасштабного вторгнення вступив у “Азов”.

— Військо було його стихією. Він дуже змужнів, відтоді як пішов до армії. І ця впевненість у рішеннях, діях, неметушливість — це теж звідти, — розповідає Олена.

Її син прийняв Максима відразу і легко. З його батьком Олена розлучилися, коли Ярославу виповнилось пів року. 

— Максиму достатньо було посадити Ярослава на плечі – і все. Він повівся, як і я, — сміється вона.

Фото: надано героїнею/автор huanaphoto Максим з Ярославом

На момент повномасштабного вторгнення Максим уже був на бойовому виїзді. Він нечасто виходив на зв’язок, та Олена відчувала за нього спокій — Максим поруч із побратимами, підготовлений. Вона ніколи не питала, де він. Про те, що “азовці” опинилися на Азовсталі, дізналася з мережі. До останнього сподівалась на екстракцію.

А тим часом писала йому: “Я знаю, ти виснажений, але в тебе буде дитина. Пам’ятаєш, ти мені обіцяв повернутися. І взагалі, я старша за тебе. Помру раніше і навіть звідти тебе діставатиму”.

Він обожнював її жартики і писав з Азовсталі, що сумує за ними. Жартики нікуди не зникли. Олена так само іронічна щодо себе і навколишнього світу. Тільки тепер у них прослизає гіркота.

Про вагітність Олена дізналася в лютому. Маріуполь бомбила російська авіація, а всередині росло з насінини нове життя — все це якось важко було сумістити. Максим, коли виходив на зв’язок, постійно питав, чи вже виріс живіт. Одного разу Олена сказала йому: “Це хлопчик”.

Дива не сталося. 16 травня 2022 року маріупольський гарнізон почав виходити із заблокованої Азовсталі “задля збереження життів”. Полон чоловіка затьмарив усе, включно з втратою рідного Маріуполя.

— Ми багато говорили з Максимом про загибель, про поховання, як і що я маю зробити. Але ніколи про полон, — каже Олена.

Ярославу вона не змогла зізнатися. Пояснювала, що Максим воює, тому не виходить на зв’язок. Правда відкрилася випадково.

— Я з кимось розмовляла, він почув, а потім пізніше перепитав: “А чому ти сказала, що Максим у полоні?” Не думаю, що він сильно відчув різницю між тим, що Максим у полоні і десь там на фронті. Просто його немає поруч, і Ярослав сумує, — каже Олена.

Він постійно перепитує: “Коли повернеться Максим? Що буде, якщо не повернеться?” 11-місячний Костя поки що просто мугикає.

Фото: надано героїнею/ huanaphoto Максим з Ярославом

“Ось твоя стернова: править твій маршрут”

Я не відразу помічаю невеличкий напис на футболці малого — Big Smiles. Якщо двома словами про Костю, то влучніших не знайти. Здається, він радіє всьому — можливості постукати долоньками по лавці, звестися на ноги, лизнути трубу і ще раз зробити це після того, як мама заборонила. Уявіть блакитноокого блондина, що усміхається вам до ямочок на щоках.

— Ми з Ярославом на його фоні, як біженці із Сирії, — жартує Олена. — Педіатр навіть просила перевірити гемоглобін, бо дуже він світлий.

“Він світлий”. Згадую, як рік тому Олена дібрала те саме слово, коли розповідала про Максима.

Імена майбутнім дітям він придумав заздалегідь, ще до вагітності: якщо дівчинка – то Вікторія, якщо хлопчик – то Костянтин. Олені вони не дуже подобались, але вона тоді не сперечалася.

— А навіщо? Це ж як сперечатися, де поставити диван у квартирі, якої ми не купили, — усміхається вона.

Коли прийшов час, то разом вибрати ім’я або посперечатися з цього приводу вони вже не мали можливості.

— Я не ризикнула назвати сина якось інакше — Богданом чи Остапом. Я тут наслухалася в Тернополі інших імен. Бо повернеться Максим і скаже мені: “Як ти дитину назвала?! Який Назар!” — вкотре жартує Олена. — Чесно сказати, я не обрала б це ім’я. Але я мало що обирала в сьогоднішній ситуації.

Фото: надано героїнею Костя

Роздрукований на полотні портрет Максима висить на стіні кімнати. Іноді, коли особливо важко, Олена розповідає молодшому про тата, про те, як той його любить.

— Але ж Кості 11 місяців. Він не знає, де в нього ніс, не те що тато.

Костя усміхається, наче на підтвердження слів мами. Цієї миті він особливо схожий на батька.

— Повністю Максим! Бороди тільки бракує. І це додатковий стрес, бо дивиться на мене його очима, — підхоплює Олена.

Улітку минулого року вона була впевнена, що Максима звільнять до її пологів, які мали бути в жовтні. Але з наближенням дати віри ставало все менше.

— Я вже не очікувала, хоча в глибині душі все ж сподівалася, що може статися такий мегаприємний сюрприз і Максим буде поруч, — каже Олена.

Не сталося. Пологи пройшли нормально, складніше стало потім. Її палата була над приміщенням, де виписували мам з немовлятами. Вона регулярно бачила у вікно кульки, щасливі обличчя батьків і родичів. Люди мають святкувати, бо це чудова подія, це нормально, каже Олена. Але це настільки відрізнялося від того, що мала вона.

— Це засмучувало. У мене були очікування, вони не справдилися. І тут бачиш, що в людей все є, чого мені бракує. І воно таке безглузде і навіть дратує — якісь бабусі, куми трохи напідпитку. Я розуміла, що не хочу кумів напідпитку. Але й самій бути теж не хотілося.

Єдиний, хто міг би в ті дні бути поруч з нею — мама. Але вона залишалася зі старшим онуком.

— Насправді сумно бути самотньою вагітною, — зізнається Олена. — Та тепер я вже не сама.

Костя, якого Олена взяла на руки, обіймає її за шию. Вона притискає його до себе сильніше.

Фото: надано героїнею Олена з Костею

— І Ярослав не лише на мені висить. Грається з братом. Кричить йому: “Костю, за мною”. І той повзе. У них дуже міцний зв’язок, — розповідає вона. — Це так несправедливо щодо Максима. Він хотів сина і дуже чекав на нього. Радів більше за мене. Він був би чудовим батьком. І він позбавлений можливості бачити, як росте син. У Кості-то все добре, він просто ще не знає, що в нього не все добре.

“Шиє тобі парашут”

Про Максима Олені відомо зовсім мало. Він виходив з Азовсталі серед перших — виносив поранених, бо міг пересуватися сам. Вона боялася знайти його прізвище в списках загиблих в Оленівці, які оприлюднили росіяни. Не знайшла, але росіянам не можна вірити. Після одного обміну їй підтвердили, що Максима в тому бараці не було. Востаннє звістку про чоловіка отримала цієї весни від хлопця, що сидів з ним в одній камері. Живий. Схудлий. Кінцівки на місці.

Відтоді минуло вже довгих 5 місяців, і знову непевність.

Олена пригадує, як Червоний Хрест організував у Тернополі зустріч з родинами полонених і зниклих безвісти.

— Знаєте, що вони розповідали? Як десь відремонтували газопровід, чи то у Вишневому, чи то в Бородянці. На зустріч приїхали дружини, мами, зокрема, і з сіл зі всієї області. Уявіть стареньку жінку. У неї нема телеграм-каналів і можливості вишукувати інформацію. А їй розповідають про газопровід у Бородянці і дають бутерброди. У контексті полонених це виглядало як знущання. Навіщо ви збираєте людей? Немає що сказати, то краще мовчіть уже.

Коли в Росії почалися суди над “азовцями”, Олена вишукувала рідне обличчя в кожній світлині.

— Скоріше за все, його теж судитимуть. Можливо, це будуть висвітлювати. Звучить жахливо. Це просто такий ступінь відчаю. Я не мрію, щоб його засудили. Я хочу його побачити. Це означатиме, що він живий, — каже вона. — Напевно, тим, хто чекає на рідних з полону вдома, хоч трохи простіше. У них є підтримка друзів, родичів або й стін. Є якісь речі чоловіка чи сина. І розуміння, що він повернеться додому. А мій навіть не знає, де тепер його дім.

З Максимових речей у Олени мультитул і чека від гранати. Він її зберігав після повернення з першої ротації, прикріпив на брелок разом з ключами від маріупольської квартири. Тепер вона на ключах Олени від квартири в Тернополі.

— Як не зневіритися? — питаю в неї.

— А як виглядатиме моя зневіра? Сказати: все, відпускаю тебе, дякую, що був у моєму житті; просто в мене твоя дитина, а тепер прощавай?

“Пасе тебе в глибині при своєму стерні”

Нещодавно Олена з Ярославом зареєструвалися на забіг “Звільніть полк «Азов”, до якого можуть приєднатися всі охочі в будь-якому місті.

— Думаю, ця тема забувається. Я міряю по соцмережах і взагалі по цікавості довколишніх. Люди чують щодня “Поверніть “Азов”, мільярд репостів, мільйон забігів, запливів, але нічого не змінюється. І природно, що інтерес згасає, — пояснює вона.

Цієї миті ми проходимо повз дошку оголошень, на якій ще тримається невеликий плакат: “Понад 700 воїнів ОЗСП “Азов” досі в полоні. Звільніть “Азов”!”

Фото: Олена Струк Плакат в Тернополі

Останні акції на підтримку полонених “азовців” у самому Тернополі відбулися ще тоді, коли Олена була вагітною.

При цьому люди не дуже прагнуть заглиблюватися в чужий біль.

— Бракує найпростішого — уваги, щоб хтось щиро поцікавився, а як воно, — зізнається вона.

У групах родин полонених вирішують здебільшого технічні питання. Підтримка з боку громадських організацій і навіть держави є, але переважно вона має прагматичний вимір. Як макарони і польські консерви для переселенців, жартує Олена. Хоча і це, звісно, когось врятує.

Олена розповідає, як їй зателефонували з департаменту соцзабезпечення при МВС, розпитували про потреби.

— Я розгубилася. “Ну от хтось дрова попросив”. Мені не треба дров. Що мені сказати? Купіть мені спідницю? Квартиру? Яка в мене потреба? Надіслати квитанцію за опалення? Спитала про психолога. Усе це якось бездушно, знеособлено.

— А які речі працюють? — запитую в неї.

— Мені здається, щось більш особисте. Приміром, інколи жінки в групі пишуть: “Сьогодні в мого чоловіка або сина день народження” – і їй шлють вітання, квіти. Це сумно, але по-хорошому сумно. Ти в жахливих обставинах, але ти чекаєш не сама, — пояснює Олена.

Її подруги роз’їхалися: хто в Німеччині, хто в Польщі, хто в Києві. Дехто залишився в Маріуполі, але з ними Олена зв’язок урвала. Нові знайомства — окрема складна історія.

Фото: Олена Струк Набережна в Тернополі

— Я сама по собі не дуже контактна. А тут ще особисті обставини. Ну на яку тему я прийду дружити — приходити і ридати на плечі нової подруги? Це нечесно. Треба ж людині щось дати у відповідь. А в мене нічого немає, — каже Олена. — До того ж люди не готові чути про полон, вони погано реагують. “Та все буде добре”. “Та він повернеться”. Та закрийте свій писок. Ви не знаєте, чи повернеться він. І є ще така тенденція — ховати чоловіків від військкомату. Чати, в яких пишуть: “На ринку стоїть бусик, то ми сьогодні туди не йдемо”. Заповнені чоловіками спортзали. Усе це тригерить.

На це накладаються дражливі стереотипи.

— Приміром, міф про те, що люди зі Сходу непатріотичні. У мене є подруга-тернополянка, абсолютно адекватна людина. Я їй розповіла, що маю татуювання з цитатою Жадана. Вона так здивувалася. Так і спитала: “Ти його до 24 лютого читала?” Я думаю: ну чому має бути так, що я вперше дізналася про існування української літератури в Тернополі?… У мене, до речі, є ще одне татуювання: “Виживуть тільки ліниві і ніжні”. Це з Іздрика.

— О! — вихоплюється в мене.

— От і ви туди ж!

Ми сміємося.

— А помічаєте якийсь рух назустріч, відчуваєте, щоб люди хотіли зрозуміти одне одного? — питаю в неї.

— Мені здається, що стало гірше, бо додалося це розділення на тих, хто дотичний до війни, і тих, хто ні. А я тут спіймала бінго в усіх категоріях, тому і відчуваю себе максимально відокремлено.

Зрештою, найбільшу підтримку Олена отримує від друзів Максима, які зараз усі військові. З ними вона познайомилася вже після того, як Максим потрапив у полон.

— Вони напишуть пару фраз або, приміром, хтось фотку пришле, як Максим здавав на берет морського піхотинця — і стає дуже тепло, — каже Олена.

Наче від Максима прийшов привіт.

Фото: надано героїнею Костя

“Лише твої слова, лише таємниці й дива, лише сповідь і піст в одному з портових міст. Кохай, рибо, кохай, хай безнадійно, хай, хай без жодних надій – радій, рибо, радій”

Саме таке татуювання з кількох рядків вірша Сергія Жадана колись зробила собі Олена. Ніби щось знала про все наперед.

На той берег озера-неморя погляд натрапляє навіть не за пів миті. Так само майбутнє Олени перечіпається через безліч змінних, на які вона не може вплинути.

— Зараз воно не сильно будується, — зізнається вона. — Бо нема на що спертися. Батьківський дім втратила, дім бабусі і дідуся ще раніше, коли у 2014 році росіяни окупували Ровеньки. Так хочеться почути від Максима: “Ти молодець” – але це теж недоступне.

Проте є і відомі складові рівняння.

— Я молода мама, я в декреті, я займаюся Костею і Ярославом.

Це те, навколо чого Олена будує своє теперішнє.

— Ми живі-здорові. Мені здається, я справляюсь, — каже вона.

Клопоти з дітьми відволікають найкраще.

Фото: надано героїнею Костя з Ярославом

— Іноді промайне думка: ото лягти б і померти спокійно, – аж тут вони, — сміється вона, дивлячись на Костю.

Дозволити собі щось більше, ніж необхідне, непросто. Іноді бракує сил, іноді бажання. Але Олена намагається. Бо ж, зрештою, вона сама є тією опорою, за яку тримаються.

— Приміром, ми мандруємо, — розповідає вона. — Подорожували по Львівській, Івано-Франківській областях. Чудова земля.

Вона пригадує, як на 9 місяці дерлася на гору Парашку. Тоді волонтери возили родини полонених на відпочинок у Сколе.

Додалося трохи навчання. У дитинстві Олена прочитала в журналі “Барвінок” про Пласт і зацікавилася. Але в Маріуполі його відділення не було. У Тернополі вона згадала про давню мрію — вирішила, що там могло б сподобатися Ярославу.

— На жаль, пташат (наймолодший улад у Пласті. — LB.ua) цього року не набирали, бо не вистачає виховників, — розповідає Олена. — Але мені самій запропонували пройти навчання на виховницю. Я подумала: о Боже, це ж знову займатися дітьми, тільки їх буде ще більше!

Але вчиться. Є ще один паросток, до якого вона ставиться бережко, аби не втратити: нехай крихкий, але все ж план отримати третю вищу освіту – з психології кризових станів. За першими двома вона перекладачка і економіст.

Іноді пише Максимові в інстаграм. Надсилає туди повідомлення про все на світі. “Блін, твоя мама…”. “Повертайся, я за тобою сумую”. Можливо, ще й таке: “Сьогодні у тебе народився син”. Я не наважилася запитати.

— Мені здається, я відчуваю його — зв’язок між нами. Мені байдуже, що звучить мелодраматично. Я вірю, що він теж відчуває його. І підживлюється ним, — каже Олена. — Максима я чекатиму стільки, скільки потрібно.

Бо як пише улюблений поет Олени в уже згаданому вірші: “Любов варта всього”.

Олена Струк, кореспондентка LB.ua 

Джерело

Корисний сайт для мешканців міста Запоріжжя