54-річна мешканка Мелітополя Алла розповіла як для неї почалося повномасштабне вторгнення. З яких причин вона не змогла виїхати з окупованого міста і який відсоток населення, на її думку, чекає на деокупацію.
За словами жінки, люди, які чекають на деокупацію Мелітополя, поступово втрачають надію. І з кожним днем їх залишається все менше. Але не всі можуть виїхати із захопленого регіону, хтось боїться втратити нерухомість, в інших у місті залишилися літні родичі. 24 лютого 2022 року Алла не спала з третьої години ночі. Із соцмереж вона вже зрозуміла, що почалася війна — по країні вже відбувалися вибухи.
— Я чітко розуміла, що почалося, — розповідає мелітопольчанка. З першим вибухом у Мелітополі, а потім і з другим, і третім, о 5.30 я переконалася в цьому. Зателефонувала рідним, друзям. Чекала вказівок із роботи.
Уже після обіду 25 лютого жінка, як і її колеги, до обіду чергували в школі. Страху не було, але були паніка, сльози, адже що буде далі було абсолютно незрозуміло.
— Перший тиждень був найважчим. Повна невіра розуму і жорстока дійсність. Вибухи, порожні банкомати і полиці магазинів, відключення світла, інтернету. Дійсність розділилася на до і після. Хотілося вірити, що сьогодні, завтра все закінчиться, але реальність показувала, що живемо ілюзіями. Вибухи, танки, орки. Техніки дуже багато на проспекті вдень і вночі. Авіація, що низько летить над будівлями.
Мелітополь був окупований у перші дні повномасштабного вторгнення. Вчителі чергували в школі, коли з'явилася окупаційна адміністрація, то заради власної безпеки за можливості залишалися вдома і працювали онлайн.
— Знайомі, родичі стали виїжджати. Я не могла собі цього дозволити через дорослих доволі батьків, — розповідає Алла. Причому, на жаль, з'явилася злість і ненависть не тільки до окупантів, а й до земляків-любителів "русского мира". Розум не сприймав їхні розмови, прапорці та стрічки в машинах, наклейки на українських номерах. Настороженість у спілкуванні, у відвідуванні громадських місць, у листуванні. За весь цей час були обшуки, перевірки, погрози. Позбулася комп'ютерної техніки. Пережила зраду близьких друзів.
Алла вважає, що рано чи пізно Мелітополь однаково буде деокупований українськими захисниками, і ті, хто радо брав рашистські подачки, знову "перевзуються" на льоту.
— Я, як і всі жителі України, люблю країну, в якій народилася. Вона мені дала все: дім, освіту, роботу, виховання. Неможливо кольором прапора або рублем змінити світогляд. Я знаю, що багато мелітопольців, як і я, чекають, вірять. Вдячна їм за підтримку. З решти відсотків 15-20. Ну це явних. А скільки ще тих, хто завбачливо мовчить і чекає? Дуже багато любителів, які вагаються, але куплених пенсіями, подачками. Багато просто недалеких, дурних, неосвічених. Але час усе розставить на свої місця.
Нагадаємо, я боявся вийти в місто, а із зарплати вираховували 30% за відмову взяти російський паспорт: житель Мелітополя розповів про життя в окупації.
