Анет Герфкенс / © BBC
У 1992 році нідерландська фінансистка Аннет Герфкенс разом із нареченим Віллемом ван дер Пасом, якого ніжно називала Пасьє, вирушила у романтичну подорож до В’єтнаму. Їхній короткий переліт із Хошиміна до прибережного Нячанга мав тривати менше години. Однак літак потрапив у сильну негоду і врізався в гірський схил, оповитий туманом. Усі 30 пасажирів і членів екіпажу загинули — вижила лише Аннет. Передає ТСН.
Цю історію розповідає BBC.
Вона провела в джунглях вісім днів — із численними переломами, пробитою легенею і без води. Поруч лежало тіло коханого, який не вижив.
"Я лежала серед зелені, у тиші, лише цвіркуни й мавпи, — згадує Аннет. — І тоді я зрозуміла: я жива. І повинна залишатися живою".
"Кохання, що почалося з виклику"
Анет Герфкенс та Пасьє. / © BBC
Пасьє кинув їй виклик ще під час студентських років.
"Він сказав: зроби щось, на що ніколи не наважувалася. І я його поцілувала", — усміхається вона.
Їхня історія тривала тринадцять років. Перед подорожжю вони жили в різних країнах — Аннет працювала трейдеркою в Іспанії, а Пасьє — банкіром у В’єтнамі.
Перед злетом вона зізналася, що не хоче летіти — літак був тісний, радянський Як-40. Але коханий наполіг:
"Будь ласка, зроби це заради нас".
За п’ять хвилин до посадки літак пішов у піке. Пасьє встиг схопити її за руку. Потім — темрява.
"Я відштовхнула щось важке — і це було тіло"
Коли Аннет прийшла до тями, вона лежала під уламками літака. Ноги були зламані, щелепа зсунута, легеня пробита. Поруч — тіло Пасьє з посмішкою на обличчі.
"Я не кричала. Просто дивилася довкола і намагалася дихати".
Вона зрозуміла, що допомоги не буде, і почала боротися за життя.
"Міська дівчина в джунглях"
Спочатку Аннет залишалася біля тіла іншого пасажира, щоб не почуватися самотньою. Потім почала вдивлятися в навколишню природу:
"Я дивилася на листя, на краплини води на ньому. І раптом побачила красу. Навіть у джунглях, навіть у цьому жаху — життя тривало".
Вона ловила дощові краплі язиком, а коли цього стало мало — зробила з уламків літака сім маленьких мисочок для збору води.
"Це було як найкраще шампанське у світі. Я подумала: ти справжня дослідниця джунглів, ти жива!"
"Не думай про Пасьє"
Після аварії у в’єтнамських джунглях Аннет Герфкенс повторювала собі одну фразу:
"Не думай про Пасьє".
Її наречений загинув у катастрофі, і кожна думка про нього могла зламати її — забрати сили, віру й останні крихти енергії, необхідні для виживання.
"Я дивилася на перстень, який він купив мені за десять євро в Лейдені, — він досі був на моїй руці, розпухлій від укусів комах. І говорила собі: не думай про Пасьє".
Аннет знала: якщо почне плакати — втратить воду, якщо втратить воду — втратить життя. Вона зосереджувалася на уяві: на родині, на воді, що тече з душу вдома, на теплі.
"Я відчувала любов, навіть там, у джунглях. І була впевнена — вони мене шукають".
Між життям і смертю
На шостий день вона втрачала свідомість від болю та голоду.
"Я помирала — але найспокійнішим способом. Навколо були кольори, листя, краплі дощу. І я відчула хвилю любові, що піднімала мене вгору", — згадує вона.
Саме тоді вона побачила чоловіка в помаранчевому. Вона закричала — і біль миттєво повернувся. Разом із ним повернулося й життя. Рятувальники знайшли її після восьми днів самотності в джунглях.
"На мене вже чекали некрологи"
Коли Аннет доправили до Хошиміна, там уже була її мати та брати Пасьє. Родини готувалися до спільних похорон — адже всі вважали Аннет мертвою. У газетах уже надрукували некрологи.
"Усі втратили надію. Усі, крім мого колеги Хайме", — каже вона.
Саме Хайме полетів на її пошуки до В’єтнаму, коли всі інші вже змирилися.
Її травми були важкими: переламані стегна, щелепа, пробите легке. В Нідерландах лікарі дивувалися, що у В’єтнамі їй не ампутували ноги.
"У нас би їх відрізали, — сказали вони. — А там їх урятували".
Нове життя
Минуло кілька років, перш ніж вона дозволила собі знову відчути любов. Одного разу подруга сказала:
"Єдина людина, яка може зайняти місце Пасьє, — це Хайме".
Так і сталося. Вони одружилися, у них народилося двоє дітей.
Коли у сина діагностували аутизм, Аннет згадала ті дні в джунглях.
"Коли приймаєш те, що маєш, і перестаєш сумувати за тим, чого немає — краса розкривається".
Вона навчилася бачити любов у простих речах — як тоді, коли дивилася на листя, краплі води, світло між деревами.
"Мій син — це джерело безумовної любові, — каже Аннет. — Те, що він мені дає, і те, що я відчуваю до нього, — це чиста любов".
