Аліни Міхальчук та її родина (фото: "Бердянськ 24")
Мешканка Бердянську Запорізької області розповіла неймовірно зворушливу та трагічну історію, як вона чекає четвертий рік на свого чоловіка з полону.
Як розповідає Аліна Михальчук інтерв'ю "Бердянськ 24", коли Росія розпочала повномасштабну війну, її чоловік служив у 501-му батальйоні морської піхоти й тримав оборону під Маріуполем. У ті дні вони жили без зв’язку та електрики, і кожен дзвінок був як подих життя.
«28 березня він ще подзвонив. А вже наступного дня, коли з’явився інтернет, я побачила пропущений дзвінок. Я дзвонила, але він вже не брав», – згадує Аліна.
Відтоді її дні перетворилися на безкінечне очікування, пошуки бодай якоїсь звістки й постійні молитви. Зрештою вона побачила відео, де росіяни показували полонених із батальйону, і серед них упізнала свого чоловіка. «Я одразу впізнала свого чоловіка на тому відео», – каже жінка, яка відтоді живе лише надією.
Минув рік, перш ніж до його матері прийшов перший лист через Червоний Хрест. У ньому він писав, що живий і вірить у повернення. Але невдовзі стало відомо, що полоненого засудили в окупованому Донецьку до 23 років ув’язнення. Його тримали спочатку у СІЗО, потім перевели до Макіївки, а далі — в колонію, де не дозволяли побачень і дзвінків.
Мати бачила сина лише двічі, по три доби, і кожного разу поверталася з розбитим серцем. Аліна розповідає:
«Він пройшов теракт в Оленівці, бачив усе на власні очі. Потім його перевели до Іванівської колонії, де били дуже жорстко. В нього вибиті зуби, перебиті ребра, дирка в спині».
За її словами, чоловіка катували, змушуючи дивитися на фотографії родини. Кожного разу, коли він підтверджував, що це його близькі, його знову били.
«Коли мама побачила його в колонії, він важив 55 кілограмів при колишніх ста», – каже Аліна, додаючи, що його фізичний стан шокує навіть лікарів.
Після втечі з окупації Аліна довго не могла знайти спокою — жила в різних регіонах України, поки не оселилася у Білій Церкві. У неї двоє дітей: семирічна донька та п’ятирічний син. Донька ще пам’ятає тата, а от хлопчик знає його лише з фотографій і коротких розповідей матері. Вона не приховує правду, пояснюючи дітям, що їхній тато у полоні, бо хоче, щоб вони виросли з усвідомленням його мужності.
Аліна визнає, що психічне навантаження стає нестерпним — часто не спить ночами, страждає на панічні атаки, а сльози ллються щовечора після того, як діти заснуть. Вона зізнається:
«Я ніби справляюся, але водночас ні. Немає підтримки, немає рідних поруч».
Попри це, жінка продовжує боротися — бере участь у мітингах, спілкується з родинами полонених, пише листи, навіть якщо не впевнена, що вони дійдуть. Вона каже, що живе лише вірою в його повернення й не дозволяє собі опустити руки.
«Я дуже хочу повернутися до Бердянська. Там мій дім, там народилися мої діти, там усе рідне. Нехай це буде навіть через десять років, я все одно повернусь. Головне, щоб він теж повернувся додому», – каже Аліна.
Раніше ми писали, що ворог захопив важливе село Успенівка у Запорізькій області та чим це загрожує ЗСУ.
