Чому людина не хоче йти до психолога і які переконання заважають (фото: Freepik)
Багато людей продовжують жити з переконанням, що з психологічними труднощами слід справлятися виключно самостійно. Водночас вони бояться публічного осуду або того, що їхня вразливість буде сприйнята як слабкість. Через це навіть у критичних ситуаціях вони знаходять численні пояснення, щоб не звертатися до психолога.
Як повідомляє РБК-Україна з посиланням на психологиню платформи Betobee та психоедукаторку Анастасію Бикову, таке мислення має глибокі корені та часто лише погіршує емоційний стан.
Основні бар'єри на шляху до терапії
Експертка виділяє кілька ключових причин, чому люди уникають звернення по фахову допомогу:
1. Страх визнати "слабкість" або зустрітися з проблемою
Багато хто сприймає похід до психолога як визнання власної поразки, намагаючись довести собі та оточенню свою "силу". Проте за цим стоїть не внутрішня міць, а глибокий острах.
"Часто ця історія починається з того, що "я сам/сама впораюся", що піти до психолога — це ніби показати, що "я слабка/слабкий". Хоча одночасно це може бути страх йти на зустріч своїм проблемам чи думкам", — каже експертка.
2. Нерозуміння функцій та цінності терапії
Значна частина населення не має чіткого уявлення про те, у чому полягає робота психолога, і що саме може дати кваліфікована терапія. Це призводить до знецінення фахівця.
"Люди не знають, яке завдання стоїть перед психологами та терапією, чим насправді вона може допомогти й у яких випадках потрібна", — додає Анастасія Бикова.
3. Негативний досвід та недовіра
Один невдалий контакт із некваліфікованим або невідповідним спеціалістом може надовго сформувати стійке переконання, що "психологи не допомагають".
"Пробують терапію, стикаються з не кваліфікованим спеціалістом, не підходящим методам — отримують негативний досвід", — підкреслює психологиня.
Вплив радянської спадщини
Однією з найглибших причин упередженого ставлення є історичний досвід. У радянський час звернення до психолога чи психіатра вважалося підозрілим або небезпечним, оскільки це використовувалося як механізм політичного контролю.
- Радянський міф: Довгий час домінувало уявлення, що психолог потрібен лише "хворим людям", а ті, хто звертаються, є "ненормальними".
- Репресії: Це частково походить від практики радянських часів, коли "неугодним" ставили фіктивний діагноз "психогенної шизофренії" (якого насправді не існує) і поміщали до лікарень.
"Довгий час звернення до психолога супроводжувалося уявленням, що це треба тільки якимось "хворим людям", а ті, хто звертаються, "ненормальні". І частка цих уявлень йде від радянських часів, де всім "неугодним" ставили діагноз "психогенної шизофренії" (а такого насправді не існує) і закривали в лікарнях", — наголошує експертка.
Психічне здоров'я як фізичне
Психологиня закликає порівнювати психічну травму з фізичною, щоб зруйнувати міф про слабкість.
"Коли людина ламає ногу і йде до травматолога — це слабкість? Чи ходити зі зламаною ногою, показувати себе "сильними", не дивлячись на зламану ногу (яку можна полікувати) — це того вартує? Тож коли важко психологічно і є травма "душі", то це випадок, коли варто звертатися до психолога чи психотерапевта", — підкреслює Анастасія Бикова.
Важливі аспекти звернення по допомогу:
- Нормальність пошуку "свого" фахівця: Якщо спеціаліст чи метод не підходить, це нормально продовжити пошук, як і у випадку з лікарем.
"Коли лікарі нам можуть не підходити в комунікації, або якщо в одного лікаря не отримуємо результату лікування протягом якогось часу, то це нормально піти до іншого лікаря. Так само якщо вам не підійшов психолог чи психотерапевт — це нормально продовжувати пошук, щоб знайти саме свого спеціаліста", — зазначає психологиня.
- Сучасний захист клієнта: Психологи підпорядковуються етичному кодексу, який гарантує конфіденційність. У разі його порушення спеціаліст ризикує втратити право на практику.
- Небезпека знецінення болю: Переконання, що "мені ще не настільки важко", є хибним. Навіть якщо людина тримається ззовні, психіка сигналізує про високий рівень напруги через: порушення сну, дратівливість, емоційні гойдалки чи підвищену тривожність.
"Коли людина порівнює свій біль із "чужими трагедіями" і вирішує, що їй ще не настільки важко — це хибне уявлення… тіло і психіка сигналізують: насправді це важко", — додає Бикова.
Зрештою, психотерапія – це не ознака хвороби чи слабкості, а прояв зрілості, усвідомленості та турботи про себе. Це спосіб відновити контакт із собою та отримати полегшення, коли складно.
