Дмитро Ільяшов, переселенець із Степногірська. Суспільне Запоріжжя
Дмитро на початку повномасштабної війни переїхав до Запоріжжя, та згодом не втримався і повернувся назад, у Степногірськ. Там, де рідний дім, і там, де місце сили:
"Там всіх знаєш. Та ну і дім. Своє житло, все своє, а тут, в Запоріжжі, я себе не відчуваю. Я як в гостях. А в гостях треба швидко, щоб не набридати".
Суспільне Запоріжжя Всі розуміли, що рано чи пізно щось подібне станеться. Або розбомблять, або захоплять. Просто на початку війни ще… Знаєте, автобуси ходять… Життя продовжується, магазини працюють Дмитро Ільяшовпро почуття на початку повномасштабної війни
З постійно розбитими та забитими OSB-плитами шибками, під щоденні вибухи — так жилось у рідному для Дмитра Степногірську з близькими по духу людьми:
"Незрозумілість, куди рухатись, що робити. Тоді думаєш: я краще буду тут, у своїй точці. І так воно якось… Сидів-сидів-сидів. Так як родина в мене далеко вся, то це найбільше і тримало. Можна сказати, всі як рідні там. Один одному допомагають. З мамою по телефону поговорив і все. А тут всі обіймуть, всі один одного пожаліємо. І якось так воно… Краще себе почував. Я вдома намагався тільки ночувати, чесно кажучи. А так або в гості сходити, чи піти допомогти комусь, води принести. Ті, хто виїжджали — речі ж спустити треба".
Степногірськ, січень 2025. Суспільне Запоріжжя
Тримався Степногірськ на вірі та підтримці його жителів та магазинові з символічною назвою "Надія" — саме там збирались люди обговорити останні новини та допомогти один одному:
"Магазин протримався десь до червня, тоді в нас якраз і почалося найбільше загострення там. Власника магазину, слава Богу не було в машині його, авто підірвало. І вирішили, що вже все. Вони доки могли, доти і працювали. Дякуємо їм за це велике, виручали людей. Туди прийдеш, поспілкуєшся, хто що знає. Бо з нашим світлом, це тільки коли збираєшся, можна дізнатись щось нове. Люди здебільшого про війну говорили. Але інколи хтось там: "У мене сьогодні день народження!" — вітати треба ж. Все одно це якось зблизило всіх", — поділився Дмитро.
Дмитро Ільяшов, переселенець із Степногірська. Суспільне Запоріжжя
Влітку внаслідок чергового російського обстрілу квартира Дмитра згоріла — вогонь забрав із собою документи, фотографії та цінні речі, залишивши сам на сам зі спогадами:
"Критична точка… Я тоді замислився, що це вже дзвіночок. Що вічно зверху тебе захищати ніхто не буде. І то, я ще два місяці в роздумах був. Їхати чи не їхати. Але тоді вже повністю зрозумів, що нема про що думати. Або залишитись, разом зі Степногірськом. Вірніше, з руїнами. Прийшли поліцейські, забрали мене, запропонували виїзд. Сказали, ви якщо хочете залишитись — можете, ми не маємо права вас змушувати виїжджати. І я сам вирішив, що пора виїжджати".
Степногірськ, січень 2025. Суспільне Запоріжжя
Таких жителів, як Дмитро, допомагав евакуйовувати зі зраненого Степногірська поліцейський офіцер громади Віталій Романча:
"Воно все відбувалось поступово. Напевно з березня 2025 року, але масовий виїзд людей розпочався влітку. Хтось з речами, хтось без речей, з однією сумкою, але рятував своє життя як міг. Ми евакуйовували людей з-під обстрілів, у яких залишився лише паспорт і мобільний телефон. Всі логістичні шляхи, всі дороги, які ведуть до цього населеного пункту: на кожній дорозі, на кожному перехресті — сидить "ждун".
Віталій Романча, поліцейський офіцер громади. Суспільне Запоріжжя
Покидав Дмитро такий рідний для нього Степногірськ швидко та з острахом — у той час саме чатували російські дрони:
"Я коли у Запоріжжя приїхав — ого, нічого собі. Люди живуть. Виявляється, люди ще живуть. Виїхати я виїхав. Але перспективи я собі ще… Не знаю, що далі. Не вистачає цього всього. Дому. Кішки шкребуть".
Степногірськ, січень 2025. Суспільне Запоріжжя
Ця дорого, котра колись вела до теплого Азовського моря нині всіяна згорівшими, підірваними й розкуроченими автівками, котрі вже й не прибирають. Траса, від якої віяло свободою і щастям, перетворилася на кладовище:
"По дорозі на Степногірськ, Приморське маса згорівших авто. Які там просто кинуті, вже їх ніхто звідти найближчим часом не забере. Дуже багато влучань в автомобілі цивільних. Дуже багато поранених, загиблих було. Цих загиблих і поранених забирали ми", — розповів поліцейський Віталій.
Згорілий автомобіль внаслідок атаки російського дрону, Степногірськ, Запорізька область, 19.09.2023. Архів Артема Перфілова
Владислав Киящук/Суспільне Запоріжжя Я втратив якусь частину свого життя. На твоїх очах якісь будинки руйнувалися. Коли ти памʼятаєш, як ти міг пройти повз них чи навіть зайти туди. А зараз там лише фундамент. Степногірськ — дуже важливе в моєму не те, що серці, а й душі, місце Віталій Романчапро те, що для нього значить Степногірськ
У вимушеній евакуації жителі Степногірська все одно тримають один з одним зв'язок — з великою бідою усі тільки більше зріднилися:
"Всім тяжко. Бо всі втратили все, що було. Всім важко розпочинати з повного нуля. Всім додому хочеться. Але… Вже немає куди. Будемо згадувати тепер тільки. Злість. Безпомічність. Що ще можна… Більше нічого не відчуваєш. Порожнечу якусь. Я не знаю. Як там кажуть, мала Батьківщина ближче, ніж велика. Степногірськ залишиться домом теж. Втраченим, правда. Але домом. Вже забути не вдасться про цей дім", — розповів Дмитро.
Дитячий майданчик в Степногірську. Суспільне Запоріжжя
Гуляйполе — місто спокою та тепла
62 роки, з самого малечку, у Гуляйполі, що за 80 кілометрів від Запоріжжя, прожила Ірина Вишнівська. Тут жінка провела дитинство, знайшла своє кохання, виростила дітей та тримала невеличке господарство:
"Гарне було. Чудове. Все радувало. Родина велика, діти теж працювали. Все було добре. Все було добре, поки не прийшло горе. Ставало страшніше. Такі відчуття були. Не було… Ну як. Впевненості у завтрашньому дні, розумієте? Де ти родився — в тій стороні, як говорять… Рідна земля".
Ірина Вишнівська, переселенка із Гуляйполя. Суспільне Запоріжжя
Три з половиною роки, попри численні обстріли та небезпеку, Гуляйполе продовжувало жити:
"Виїжджали на базар, їздили за продуктами. Зустрічались. Були не так часто обстріли, що можна було і на базар з’їздити, і поспілкуватися з сусідами, люди ще залишалися на вулицях", — розповіла Ірина.
Гуляйполе, Запорізька область, січень 2025 року. Суспільне Запоріжжя
Як виявилось декілька місяців тому, цей час для жителів Гуляйполя став доволі "мирним":
"У перших числах грудня почалося загострення. Дуже сильне. Пропав зв’язок, що ми не могли зв’язатися з рідними. І почалися дуже часті обстріли. Дуже сильні. Пошкодило багато хат на нашій вулиці. Відчули і страх. Страх за своє життя, за життя людей, які поруч з нами проживали. Підтримували один одного, як могли. Це вперше. Дуже страшні відчуття… Не передати. Це просто ад був. Це вперше за весь час війни, коли відчували такий страх", — розповіла Ірина.
Прифронтове Гуляйполе. Facebook/ Скеля 425
Колись квітуче 14-тисячне Гуляйполе перетворилося на цілковиті руїни, у якому вже немає життя, розповів волонтер Владислав Маховський:
"Останні буквально 2-3 місяці ситуація дуже сильно змінилася. Туди можна було приїхати, допомогти, привезти. Ми намагалися якось приїхати до міста і людей, які там знаходились, але саме виїздів було замало. Та останні два місяці більша частина міста виїхала. На жаль, евакуація досить складна. І в саме місто вже неможливо заїхати. Ми людей евакуйовували. Вони самі виходили з міста. Це 7-10 кілометрів треба було пройти. І точки евакуації все далі і далі стають".
Владислав Маховський, волонтер. Суспільне Запоріжжя
Ще на початку 2025 року волонтери могли приїжджати в Гуляйполе й допомагати місцевим жителям, зараз тими вулицями можуть ходити окупанти й облаштовувати свої позиції:
"На початку цього року допомога була. Я памʼятаю, там електрики не було. Генератори привозили, всяке. Дровами ще в тому році ми допомагали. В пункти незламності заїжджали. Останній час, коли орки просуваються, і більше захопили територій, то… Ми місяць тому на околиці Гуляйполя заїжджали. То зараз вже там забігають ДРГ групи", — розповів волонтер
Напис «Евакуація» на спецтранспорті волонтерів. Суспільне Запоріжжя
Війна змінила спосіб життя у Гуляйполі — тут не живуть, а виживають:
"Як ми виїжджали останні рази? Тут у цивільних вже був ритм на евакуацію, як і у військових на позицію, коли треба з міста виходити було "по сірому", щоб було достатьно темно для дронів і навідників. Інакше — побачать окупанти і будуть полювати на людей", — пояснив Владислав.
Мешканці стоять біля житлового будинку, ураженого під час російського військового удару у прифронтовому місті Гуляйполе в Запорізькій області. 11 листопада 2025 року. REUTERS/Sergiy Chalyi
Під один із російських обстрілів потрапив і її чоловік Ірини, Сергій Іванович — йому травмувало ногу:
"Зранку наші сусіди вирішили виїжджати, почали — і підірвалась їхня машина на міні. Вони повернулися до нас, і не знали, що робити. Чоловік їм запропонував знайти будинок, який порожній і придатний до житла. Поїхав шукати будинок, потім заїхав до знайомого. Виходив з будинку — і одразу був приліт. Кровотеча відкрилась. Спасибі людям, що залишалися там, і допомогу першу надали", — розповіла Ірина.
Зруйнована будівля у Гуляйполі Запорізької області. Суспільне Запоріжжя
Допоки Ірина з пораненим чоловіком виїжджала з Гуляйполя, дорогою літали російські дрони, деякі з безпілотників кружляли прямо над автівкою:
"Просто нас сам боженька вивів. Пробили ми колеса на авто, бо неможливо було проїхати дорогами. Ні на кого було чекати допомоги. Чоловік поранений дуже, свідомість втрачав. Ще ж ми забрали з собою тих, хто підірвався, сусідів. Завдяки їм оце ж ми і колеса відремонтували. І так ми поволі добиралися до безпечних місць. Ми прив’язали білий прапор і ото так добиралися. Молилися. Дрон сидів посеред дороги. Ми не знали, як він зреагує".
Гуляйполе, Запорізька область, лютий 2025 року. Суспільне Запоріжжя
Окупанти забрали все у родини Ірини все: відчуття безпеки, спокою, теплий рідний дім та здоров'я. Там, у Гуляйполі, так і залишився їхній спустошілий будинок. Чи він зруйнований повністю, Ірина не знає — родина жила за три-чотири вулиці від центру. Разом подружжя вирощували курей, нутрій, собак та котів — їх не встигли забрати із собою, бо ж довелося швидко виїжджати:
"Нічого не встигли. Документи деякі лишилися. Просто така ситуація, що згаряча збиралися. Те, що необхідне, кинули, що під руками було в нас, отак і виїхали. Сумую за домашніми улюбленцями. І досі болить серце, що ми не взмозі були їх забрати. В мене їх було багато. Сусідські тваринки…"
Собака у Гуляйполі. Суспільне Запоріжжя
За кожну вулицю та провулок, кожну багатоповерхівку та будинок у Гуляйполі та Степногірську тривають кровопролитні бої — Сили оборони намагаються стримувати численні спроби окупантів захопити міста. Зруйновані вщент, без жодної вцілілої хатини — але й такими зраненими вони залишаються рідними й українськими.
Поліцейський направляє гвинтівку під час загрози російського FPV-дрона, прямуючи евакуювати цивільних з прифронтового міста Гуляйполе, Запорізька область, Україна, 14 листопада 2025 року. REUTERS/Stringer
