У Мелітополі рашисти змушують населення змінювати українські документи на російські. На третьому році окупації громадяни мають цілий набір "аусвайсів", виданих незаконною владою.
Які з них матимуть законну силу на туриторії вільної України – на це та інші питання відповів юрист LCF Law Group Володимир Романчук в інтерв'ю zn.ua.
Визнання документів, виданих на тимчасово окупованих територіях (ВОТ) Російською Федерацією або її проксі-формування, означало б легітимацію влади Росії на цих територіях. Така втрата суверенітету не лише була б антиконституційною з погляду українського законодавства, а й продемонструвала б загарбникам у всьому світі поблажливість європейської країни до ворога.
Водночас у статті 3 Конституції України зазначено, що життя людини, її честь та гідність є найвищою соціальною цінністю нашої держави. Ця гуманістична норма в перекладі з "юридичного" означає, що держава та її органи у своїй діяльності зобов'язані перш за все орієнтуватися на збереження людського життя та гідності. А тому Україна як держава не ігнорує потреби своїх громадян, які перебувають на окупованих територіях або повернулися з них, зважаючи на певні документи, отримання яких було екзистенційним питанням виживання.
Тож які документи, видані на тимчасово окупованих територіях, і за яких обставин визнає Україна і що мають робити громадяни для їхньої ратифікації органами державної влади?
Насамперед слід визначити, які території є окупованими. Відповідно до чинного законодавства перелік окупованих територій затверджує Мінреінтеграції за погодженням з Міністерством оборони на підставі пропозицій відповідних обласних та Київської міської військових адміністрацій. Цей перелік є у відкритому доступі та періодично оновлюється.
Отже, окуповані території – це ті, де продовжуються активні бойові дії або ті, які частково чи повністю не перебувають під контролем України.
Варто зазначити, що 27 березня 2014 року ООН не визнав проведення референдуму в Криму, засудивши окупацію території суверенної держави Україна, а на підставі резолюції Генеральної асамблеї ООН від 19 грудня 2016 року Російська Федерація визнана державою-окупантом і на неї покладено обов'язки щодо забезпечення гума. населення на окупованих територіях
Особливості правового статусу громадян на цих теренах встановлені законодавством України. Передбачено зміни територіальної підсудності справ судів, розташованих у районі проведення антитерористичної операції, а також визначено гарантії дотримання прав, свобод та законних інтересів населення на СОТ як основу гуманітарної, соціальної та економічної політики. Також йдеться про права та свободи внутрішньо переміщених осіб.
Виникає питання: як можуть бути дотримані права та інтереси громадян, якщо після виїзду з окупованих територій останні не зможуть довести навіть факт народження дитини, оскільки Україна не мала б визнавати видане на СОТ свідоцтво про народження?
За загальним правилом, згідно із Законом України від 18 січня 2018 року, діяльність збройних формувань Російської Федерації та окупаційної адміністрації РФ у Донецькій та Луганській областях суперечить нормам міжнародного права, є незаконною. Тому будь-який виданий у зв'язку з такою діяльністю акт є недійсним та не створює жодних правових наслідків.
Але очевидно, що такі питання балансу між національними інтересами держави та індивідуальними правами її громадян за умов збройного конфлікту досліджувалися і до війни в Україні. 1971 року Міжнародний суд ООН сформував так звані намібійські винятки. Це принцип міжнародного права, згідно з яким суди повинні брати до уваги документи, видані окупаційною владою, якщо нехтування ними спричинить серйозні порушення чи обмеження прав громадян.
Які документи точно визнає Україна
Європейський суд з прав людини розвиває цей принцип у своїй практиці. Наприклад, у справах "Лоїзіду проти Туреччини", "Кіпр проти Туреччини" та "Мозер проти Республіки Молдова та Росії" ЄСПЛ зазначає, що "зобов'язання ігнорувати, не брати до уваги дії наявних de facto органів та інститутів [окупаційних властей] далеко від абсолютного Для людей, які проживають на цій території, життя триває, і це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи суди, і виключно в інтересах мешканців цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до зазначеного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами. або міжнародними організаціями, особливо судами, в тому числі й цим (ЄСПЛ) Вирішити інакше означало б зовсім позбавляти людей, які проживають на цій території, всіх прав щоразу, коли їх обговорюють у міжнародному контексті, що означало б позбавлення навіть мінімального рівня прав. , які їм належать.
Отже, за загальним правилом, влада не визнає документів, виданих окупаційними органами, крім тих, невизнання яких призводить до серйозних порушень або обмежень прав громадян (якщо таке визнання суттєво не порушує національні інтереси держави). Тобто, наприклад, документи, що підтверджують реєстрацію народжень, смертей та шлюбів на окупованих територіях, Україна визнаватиме.
Ці принципи не залишилися виключно у книжках та деклараціях європейських органів. Перше судове рішення в Україні, в якому було використано "намібійські винятки" для державної реєстрації актів цивільного стану на тимчасово окупованих територіях України, було ухвалено 20 серпня 2015 року Попаснянським районним судом Луганської області у справі про визнання свідоцтва про смерть.
Міністр юстиції України Денис Малюська також зазначив, що для розвитку "намібійських винятків", сформульованих Міжнародним судом ООН та розвинених у практиці ЄСПЛ, уряд запровадив механізм підтвердження справжності медичних довідок, виданих на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей відповідними установами. установами. Ключовий принцип "намібійських винятків" полягає в тому, що для захисту невід'ємних прав людини облік окремих документів, виданих окупаційною владою, є допустимим.
Що із нерухомістю?
Далеко не так лояльно українська Феміда та державні органи ставляться до операцій із нерухомістю на тимчасово окупованих територіях.
У питаннях визнання права власності українських громадян на нерухоме майно, набуте чи отримане до окупації, проблем не виникає. Держава визнає, що через окупацію фактично втрачено можливість розпоряджатися цим майном, проте не заперечує права власності.
Разом з тим, якщо громадянин продає своє майно на окупованих територіях і має єдине бажання — отримати за нього хоч якісь гроші, то і продавець, і покупець у такому разі повинні розуміти: будь-яка угода, укладена на окупованій території та завірена окупаційними органами нотаріату, є нікчемною.
Таким чином, держава визнає права на нерухомість та операції з нерухомістю, скоєні до окупації території з дотриманням чинного законодавства. У той же час будь-які договори, які, наприклад, могли б надати окупанти на підтвердження купівлі/продажу майна, що перебуває у власності внутрішньо переміщених осіб, будуть лише папірцями.
Така позиція держави цілком раціонально балансує між збереженням індивідуального права на власність та національними інтересами щодо нелегітимації окупаційної влади.
Атестати, свідоцтва, дипломи
Набагато менш однозначною та навіть контроверсійною є позиція держави щодо визнання освітніх документів на окупованих територіях. Очевидно, що сучасна освіта складається не лише з умовно "аполітичних" точних наук, а й із правознавства, захисту України (або іноземних аналогів цього предмета), літератури, державної мови, позанавчальних активностей, а головне – з національної та світової історії. Не вимагає пояснення скепсис щодо змісту шкільних чи інших освітніх програм на СОТ, а тому очевидно, що Україна не мала б визнавати документи квазіформувань "ЛНР/ДНР" про здобуття освіти.
Водночас, в Україні зараз діє Закон "Про визнання результатів навчання осіб, які проживали на тимчасово окупованій території України", згідно з яким документи таки визнаються! Проте, зауважимо, лише частково. Так, діти, які отримали свідоцтво про базову загальну освіту на СОТ та хочуть продовжувати навчання вже в українській школі, мають, попередньо звернувшись до контактних центрів, скласти два іспити та пройти процедуру визнання результатів навчання.
Понад те, Закон визнає результати вищої освіти (обсязі трохи більше 75%). Тобто з дипломом, виданим у Донецьку після 2014 року, працевлаштуватися одразу не вийде, доведеться щонайменше рік навчатися в іншому виші. На другому (магістерському) рівні документи про здобуття освіти не визнаються взагалі, крім освітніх програм підготовки магістрів медичного, фармацевтичного та ветеринарного спрямування. Тобто, гіпотетично десь в Україні може працювати лікар, який навчався у школі на окупованих територіях, а також отримав там ступінь спеціаліста у вищому навчальному закладі.
Автор цього закону – народний депутат України, член комітету Верховної Ради з питань освіти Роман Грищук – зазначив, що норми дозволяють визнати знання, які люди отримали, а не документи. Така заява є принаймні контроверсійною, оскільки de facto дозволяє визнати відповідними вимогам до освіти в Україні знання, отримані під час навчального процесу, який повністю контролює держава-окупант.
Очевидно, що стимулювання молоді з окупованих територій до навчання є важливим, проте цей процес не повинен ставити під удар ні загальну політику держави щодо невизнання порушення свого суверенітету, ні якість фахівців, які після завершення навчання потрапляють до українського суспільства з правом здійснювати ту чи іншу діяльність. Інакше ми ризикуємо побачити на посаді викладача історії людини, яка десять років навчалася у школі та університеті окупованого Донецька, а потім протягом року здала академічну різницю.
Підтримка жителів ВОТ
Україна є єдиною європейською державою, яка у ХХІ столітті зіткнулася з проблемою підтримки сотень тисяч своїх громадян на окупованих територіях. Загалом державна політика є цілком послідовною, узгодженою зі світовою позицією щодо невизнання легітимності окупації, виданих в окупації документів чи реалізованих правовідносин.
Водночас, Україна докладає зусиль для збереження прав та інтересів своїх громадян без шкоди для свого суверенітету. Однак є недопрацьовані нормативно-правові акти, деякі — видані навіть після повномасштабного вторгнення, які все ж таки цю шкоду завдають.
У таких умовах, беручи до уваги правовідносини, які зберігаються або можуть з'явитися в майбутньому між Україною та РФ, а саме обмін військовополоненими, пораненими, ексгумаційні заходи щодо повернення тіл, санкційні та репараційні обтяження тощо, подальший розвиток національної правової системи контексті комунікації з державою-агресором та її органами на окупованих територіях має бути більш послідовним та досконалим з погляду невизнання влади агресора.
