Фото: EPA/UPG Маріуполь до війни, 05 червня 2018 року.
Звіздець конкретний
Перед вторгненням я повністю сконцентрувався на бізнесі. У якийсь момент просто перестав слідкувати за подіями навколо. Але взимку помітив, що люди вкрай стурбовані. У лютому баталії в офісі стали такими, що не звертати на це уваги було вже неможливо. Тоді я зазирнув у новини, причому не тільки в наші, а ще й у російські. Коли побачив там заголовки «Україна б’є по Ростовській області», тоді сказав: «Усе хлопці. Це точно щось буде».
24 лютого ми прокинулися, як і всі, від цих звуків і новин, що летіли з усіх боків. Усім було ніяково, для всіх це був шок. Того дня я ще поїхав на роботу, щось трохи поспілкувалися, наступного дня вже ніхто нікуди не рипався, свій магазин будматеріалів я закрив. Усі пам’ятали 14 рік і здебільшого вважали: ну, зараз побахкає і все. Попервах ми ще сподівалися на це. Проте коли побачили, що росіяни підтискають з боку Бердянська, тоді стало ясно, що це звіздець конкретний.
Урятуватися з Маріуполя. «Таким, як ми, виїхати взагалі нема шансів»
Я готовий допомагати
Першого дня мій сусід Андрій став до лав ТрО. Ми з ним часто спілкувалися до того, і я казав, що згоден робити що завгодно, але стріляти сам не зможу. Тоді він згадав мої слова: «Ну, давай тоді будеш нас возити». Мені дзвонили з незнайомих номерів і просили приїхати в певне місце. Військові з автоматами в екіпіруванні сідали в машину, і я віз, куди їм було треба. Десь до березня отак і каталися, потім це стало дуже небезпечно, і вони самі сказали, що більше не треба.
25 лютого я поїхав до «Халабуди» (волонтерський хаб у Маріуполі, заснований Дмитром Чичерою). Пам’ятаю, з друзями сміялися з того, що я вже скільки часу не можу позбутися каністри з відпрацьованим моторним мастилом. Десь 50 літрів у мене валялося. Коли я запропонував його в «Халабуді», вони забрали його з великим ентузіазмом, з нього зробили коктейлі Молотова. Я й собі про всяк випадок зробив дві пляшечки і поставив у гаражі. Ніхто тоді не знав, як воно буде. У «Халабуді» людей не бракувало, помічників вони не потребували. Кожен отримував якісь елементарні завдання: хтось ходив замальовував оті мітки на будинках, хтось шукав щось по аптеках і магазинах. Я записався, що маю авто і готовий допомагати. Але ніхто не подзвонив.
Фото: тг-канал Мариуполь Сейчас Дмитро Чичера біля входу в Халабуду
Наступного дня з моїм другом Дмитром поїхали до Червоного Хреста на вулицю Торгову. Запропонували допомогу там, і вона знадобилася. Ми працювали на складі, щось розвантажували чи пакували продуктові набори. На той час мешканців навколишніх селищ на кшталт Сартани переселили в міські гуртожитки. Зі складів Червоного Хреста своїми авто ми возили в гуртожитки їжу, памперси, продукти, воду. Були заявки від людей похилого віку. Хтось дзвонить в офіс, розповідає свою історію та потреби. На день дають тобі кілька адрес і пакунки – ти їздиш. Пізніше замість складів Червоного Хреста ми почали їздити по товари до METRO. Воно було під охороною військових, але нас пропускали, ми брали все потрібне за своїми списками. 4 березня нам заборонили їздити власними машинами, бо це стало небезпечно, почали користуватися службовими «Renault Duster».
З кожним днем ситуація гіршала
Тещу ми забрали до себе ще в лютому. Вона мешкала сама у квартирі, де ні опалення, ні електрики вже не було. Та ще й на вулиці Гонди, неподалік військового госпіталю. А в нашому будинку був камін, можна було і палити, і готувати. Воду набирали з джерела поблизу, дров було багато. З цим нам дуже пощастило. 3 березня теща пішла на роботу на добове чергування і не повернулася. Вона працювала в морзі біля заводу Ілліча, там ситуація вже була небезпечна. Зв’язку не було, дізнатися щось неможливо.
Наступного дня поїхав за нею машиною: дуже обережно, щоб не пробити колеса. Маршрут обрав подалі від заводу, через проспект Металургів, Макара Мазая, Ілліча. Пам’ятаю, що на дорозі валялися обірвані тролеї, все було розбите, навколо хаос. Приїхав, а вона сидить там, у морзі. Пробула на роботі дві доби, бо ніхто не прийшов підмінити її. Навколо бахало добряче. Вона спочатку не хотіла їхати додому, але я переконав її.
Ми підперли двері цеглиною, щоб не зачинилися, і пішли. Тоді тіла людей просто заносили в морг і складали на купу: у кімнатах, коридорі – всюди були трупи.
«Росіяни не дозволяли ховати трупи. Готуєш у дворі, а поряд лежать тіла дітей». Розповідь жительки Маріуполя
5 березня вранці я приїхав в офіс Червоного Хреста, дивлюся – якийсь двіж. Тоді вперше з’явилася інформація про евакуацію, і ми з родиною відразу вирішили, що треба їхати. Я назад додому, зібралися швидко. Перше, що поклав у машину – намети, казанок, вудочки, теплі речі й ковдри. В «опелі» мав половину бака, знав, що цього вистачить як мінімум до Запоріжжя. А «фольксваген» був заправлений і газом, і бензином. Газ я трохи викатав на Червоному Хресті, а бензин лишився. Десь о 12-й уже були на точці збору, біля драмтеатру. Там зібрався просто шалений натовп. Але відразу приїхали ті самі представники Червоного Хреста, сказали, що все скасовується – зеленого коридору немає. Ніхто нікуди не їде, місто оточене, нікого не випускають. Відтоді з кожним днем ситуація гіршала.
Фото: надано Дмитром Офіс ICRC у Маріуполі
Не пам’ятаю точно, числа 7–8 березня, спочатку щось конкретне прилетіло поруч з офісом Червоного Хреста, а потім влучило і в нього. Тоді все різко скінчилося. Нам сказали, якщо хочемо, брати службові машини та продовжувати самостійно. Ми збиралися з представниками Хреста вже в себе на районі, ті, хто жив поруч – поспілкуватися, дізнатися якусь інформацію. Після цього далеко від дому я не рухався аж до самого виїзду.
При своєму домі я мав господарство, але війну зустрів майже без запасів, з трьома морквинами та парою кілограмів картоплі. Ми б, звісно, протягнули, бо мали курей, але щодо всіх інших ресурсів виявилися не готові. Коли возили людям продуктові набори, нам казали, що можна щось узяти собі. Тоді пригадав, що вдома зовсім немає олії. Соняшникової вже не було, довелось взяти оливкову. Проте, чесно кажучи, я не бачив сенсу сильно затарюватися тими продуктами.
Люди, навіщо ви це робите?
Мародерство я застав. Я на це дивився і не розумів: люди, навіщо ви це робите? Пам’ятаю, коли з АТБ винесли абсолютно все їстівне, я біля дверей стрів дядька, який зняв радіатор опалення. Навіщо він тобі? От навіщо? Це абсурд повний. Але я тішився через те, що не бачив на тих погромах жодного знайомого. Я був дуже радий цьому.
У нашому кварталі були два маленькі магазини, так званий «Сорок другий» і ще один без назви, так от вони не були розграбовані. Один відчинився, і біля нього стояла така культурна черга. Десь удалині щось бахкає, а тут жінок пропускають з дітьми вперед і ніякої паніки. Нічого корисного вже не було. Але ми стояли разом із сусідом і жартували, що все ж таки в нашому районі пристойні люди. Купив я тоді енергетиків і пару шоколадок.
Фото: apostrophe.ua Будинок у 26 кварталі, де був магазин
Щодня я їздив до будівлі колишнього райвиконкому. Там збиралися люди, можна було отримати якусь інформацію, приїздила поліція і щось повідомляла з приводу евакуації та загальної ситуації. Інших джерел інформації ми не мали. Дорогою я заїжджав до батьків. Щодня мав такий маршрут. Десь до 10 березня їздив велосипедом, а пізніше пересувався пішки. Тому що з велосипеда незручно було падати. Пересування по місту яке було: ти летиш від рогу до рогу, якщо чуєш, що свистить – хутко падай. Коли стало прилітати буквально кожні пару хвилин, щоразу стрибати з велосипеда виявилося незручно.
Райвиконком Кальміуського району
11 березня в мого сина день народження. Я згадав це, саме коли Дмитро підвозив мене додому. Тоді Дмитро дав мені коробку снікерсів. У тих умовах то був наче скарб. Прийшли мої батьки, намагалися влаштувати якесь свято. Посиділи, випили по п’ять крапель. Раптом Ілля, сидячи під столом (він залазив туди, коли щось бахкало), сказав: «Якщо ми виживемо, то у свої 10 років я зможу сказати, що пережив революцію, епідемію та війну». Почути таке від дитини було дуже несподівано.
Було видно, з яких кущів стріляє міномет
Загалом наш район один з найбільш уцілілих в усьому місті. Одиничних приходів було багато, але масованого вогню, як у центрі, в нас не було. Спочатку розбили 42-гу школу. Ми тільки виїхали на машині забрати пару людей, проїхали кінотеатр – і тоді прилетіло в школу та будинки поблизу. Дуже потужно.
Поруч, у готелі «Колумб», ще з 2015 року жили військові. На стоянці перед готелем стояли якісь «газелі», легковики і одна БМП. Мабуть, цілили по них. Одного разу так гепнуло, що я аж з дивана впав. За кінотеатром «Ювілейний» така вирва жахлива була. Підійшов, подивився – туди можна було загнати вантажівку й закопати. Від одного цього прильоту в трьох п’ятиповерхівках вилетіли вікна, а в машин повідривало капоти.
У Кальміуському районі можна було часто побачити переміщення військових вулицями Карпінського чи Металургів. Йдеш, чуєш гуркіт – танчик поїхав. З вікна туалету я міг добре бачити північний в’їзд у місто. На трасі на Донецьк було чутно, що йдуть бої. З парку «Азовмаш» чулися виходи, арта гатила в бік траси. Луплять годину-півтори, потім стихає. Іноді було видно конкретно, з яких кущів у відповідь стріляє міномет. Вилітає, секунд 5 – і падає десь далі за нами. З пагорба неподалік можна було спостерігати, що відбувається у 23 мікрорайоні, там точилися вуличні бої. Закарбувалося, як літак «утюжив» бомбами Новоселівку, клали наче смугами. Авіація дуже щільно гатила по заводу «Азовмаш», туди сипали бомби постійно. До нас звідти кілометрів півтора.
Пекло почало підбиратися
Після 10 березня пекло почало підбиратися до нас. Підвалу в домі не було, ми всі ночували в одній кімнаті. Малого накривали подушками та плюшевою собакою. Було дуже страшно. Усю ніч снаряди летіли над головами, вибухало десь поруч, чули, як розлітаються уламки. Заснути нереально, як зараз пам’ятаю: теща читала «Отче наш», а я подумки співав гімн України. Це щось таке замість молитви, коли повторюєш одне й те саме, це заспокоює.
Щодня я бачив, як навколо все перетворюється на руїни. Тут машина згоріла, тут прилетіло в будинок – так усвідомлюєш, що колись прилетить і до тебе, це питання часу. Також було ясно, що якщо отримаєш поранення, то медичної допомоги не буде. Тільки те, що зможеш зробити собі сам. А що ти можеш? Замотати ганчіркою? Бачити біль своїх рідних і відчувати безпомічність. Такого я не хотів. Це підштовхнуло їхати за будь-яких обставин.
Фото: тг-канал Мариуполь Сейчас Знищений будинок по вул. Карпінського.
14 березня я зміг упіймати телефоном радіо. Узагалі його глушили, в ефірі було тільки «сдавайтесь, сдавайтесь, сдавайтесь» – це транслювали москалі. Але зрідка можна було впіймати українське радіо. Увечері я виліз на горище і почув: «150 машин виїхали з Маріуполя на Запоріжжя». І все. Ну, виїхали… Але чи доїхали? Вранці почув, що ці машини таки доїхали. Тоді побіг до батьків. Вискочив з дому, а навколо дитячого майданчика палають будинки. Полум’я ніхто не гасив, до нас звідти якихось 300 метрів. Тоді бачу: люди сідають у машини.
– Ви куди?
– Їдемо!
– А що, як?
– Через Бердянськ на Запоріжжя.
Вони теж нічого не знали. Хтось їм переказав, що такий маршрут є, але вони були в такому стані, як ми. Їхати, аби втекти.
Я побачився з батьками, запропонував їхати, вони навідріз відмовилися. Назад біг під обстрілом. Разів п’ять падав у ями чи під паркани. Забіг у чуже подвір’я, заховався за гараж. Бачу, у вікно дивиться якийсь чоловік і показує мені нахилитися ще нижче. Навколо падали кулі та уламки. Мабуть, вони вже були на зльоті і просто сипалися, втративши свою силу. Чув, як вони свистять і цокають, коли падають. До Новоселівки від нас було трохи більше ніж кілометр. Мабуть, там йшов заміс і це все летіло в наш бік. Повз наш будинок проходила так звана Дорога життя до джерела. Вибігаю на нашу вулицю, бачу – під парканами сидять люди з каністрами. Я ледве пробрався додому.
Забіг до сусідки, дружини Андрія, що був у ТрО. На той момент вона не знала, що з ним. Сказала, що лишатиметься, поки він не прийде. Пізніше ми дізналися, що таки дочекалася. Десь 16–17 березня біля університету він отримав чотири кулі. Три навиліт, одна застрягла в стегні. Поранений чотири дні діставався додому. Переховувався у випадкових людей, його перевдягнули, притягнули додому. Зміг оговтатися і виїхати з Маріуполя. Якби я забрав тоді його дружину, як би склалася його доля?
Просто їхати будь-куди
Машини стояли зібрані ще 5 березня, коли ми намагалися поїхати вперше. Я сидів, виписував номери телефонів на папірець, щоб мати про всяк випадок і в такому форматі. З дому рушили в районі 14-ї години. Я їхав першим на «фольксвагені», а дружина позаду на «опелі». На проспекті Металургів була жуть – у своєму районі такого не бачили. На Кірова дев’ятиповерхівка – у ній наскрізна діра. Коли проїздили повз будинок біля Центрального ринку – там діра від першого до дев’ятого поверху. Це жесть.
Фото: he-village.com.ua
Доїхали до драмтеатру. У нас лишалися вільні місця. На узбіччі стояла жінка з невісткою і дитиною, благали забрати будь-куди. Ми взяли їх зі собою.
Від драмтеатру низом повз міськсад, далі проїхали понад морем і вперлися в чергу. Приморський бульвар був спокійним, у небі кружляли літаки, але прильотів не було. Дуже повільно ми просувалися в бік Піщаного, біля прохідної порту звернули вгору, на селище Моряків. Звідти по трасі на Мелекіне, через Мангуш на Бердянськ. Їхали постійно в колоні, тому швидкість була невелика. Уже вечоріло. Проїхали кілька блокпостів, на Осипенка нас завернули до Бердянська. У тещі виявився там знайомий. Він нас прихистив, ми переночували у квартирі, а о 7-й ранку виїхали на Токмак.
Тоді ще на блокпостах стояли росіяни, не денеерівці, вони не дуже щось перевіряли. Причепилися раз десь у районі Токмака, аби зняв тонування з машини.
– У нас так не положено.
Пообіцяв, що зніму. Мене зачепило, що росіянин сказав: «У нас так не положено». Це ти в нас, а не ми у вас.
16 березня о 7-й вечора ми приїхали до Запоріжжя. Нас зустріли волонтери, нагодували, надали прихисток. Я помився два рази поспіль – це було щастя. А гречана каша з куркою здалася божественною їжею. Вранці прокинувся, а навколо така незвична тиша – і ні сіло, ні впало заплакав. У Маріуполі зі мною такого не траплялося. Мабуть, це був якийсь емоційний зсув. Кілька ранків поспіль я прокидався і плакав, потім минуло.
Фото: Запорізька ОВА Евакуйовані маріупольці прибувають у Запоріжжя
Запоріжжя було майже порожнє, виглядало загрозливо. Вирішили там не лишатися. Поїхали, не маючи жодного розуміння мети. Їхали в нікуди, просто в бік заходу. За рік, що минув, ми так ніде й не осіли. Мешкали в Умані, під Вінницею, в Чернівцях, на Київщині, в Ужгороді, а тепер у Моршині.
Повернення в Маріуполь
Спілкувалися з приводу цього із сусідом Андрієм, що був у ТрО. Його ж здали сусіди, за ним приїхали. На щастя, вдома Андрія вже не було. От він каже: «Якщо приїду додому, я ж половину селища просто повбиваю». Я теж не уявляю собі життя в Маріуполі з тими людьми. І коли місто звільнять, то жити там буде в принципі небезпечно. І зважаючи на те, що я зараз роблю (Олексій працює в міжнародній місії з розмінування), прекрасно розумію, що з тими бомбардуваннями вся зона буде небезпечною багато років. Я уявляю, скільки тільки в парку «Азовмаш» може бути вибухонебезпечних предметів, скільки часу та людських ресурсів потрібно на його розмінування. Не хотів би, щоб моя дитина перебувала там. До того ж я думаю, там усе одно йтимуть якісь бойові дії, бо місто дуже близько до Росії. Це якщо Росія перестане існувати, тоді якісь перспективи, може, з’являться. Я поїхав би подивитися, що і як – та й усе, жити в Маріуполі я не хочу.
Цього року мені буде 38. Спочатку 2014 рік, тепер 2022-й, десяти років немає. Таке відчуття, що це все – своє життя я про%бав. Пробачте за це слово, але не знаю, як сказати по-іншому. Навіть якщо я повернуся в Маріуполь, добудовувати той будинок немає сенсу: треба розвинути бізнес, щоб назбирати кошти на будівництво, а це не рік і не два. Коли це стане можливо, я, мабуть, уже буду дідом. Хочеться просто жити тут і зараз. Маріуполь, звісно, залишиться містом, де я народився та виріс, де всі ці спогади. Але зараз я адекватно розумію, що мені майже все одно, де бути, аби я міг заробляти якісь гроші і моя родина була в безпеці. У майбутньому я хотів би жити в такому місці, яке відповідатиме цим критеріям.
Іван Станіславський, журналіст
