Село Долинка, Запорізька область, червень 2025. Суспільне Запоріжжя
Майя Дмитрівна — 74-річна жителька Долинки, остання, хто виїхав з рідного села. Попри численні російські обстріли, вона разом із сусідом Григорієм залишались вдома: засіяли пшеницю, посадили картоплю, цибулю й помідори, годували п'ятьох курочок, доглядали за тюльпанами та піонами — їх дуже любить жінка:
"Залишились ми самі-самісінькі у цьому селі. Важко, звичайно важко. Тому що людей нема. Виходжу на вулицю вечором і бачу: там хата горить, там хата горить — і все це переходить через серце. Через те, що там жили мої рідні люди, мої односельці, а тепер згорів їх будинок. І навряд чи вони повернуться туди".
Майя Каратанова, остання жителька Долинки. Суспільне Запоріжжя
Майя та Григорій — друзі, ще з дитинства. Тож коли залишились у селі удвох, продовжували підтримувати один одного:
"Спочатку сама жила, потім у нього стався інсульт, і він залишився в мене. Він поховав матір, яіий було 93 роки. Приїхав із похорону, зайшов у двір, йому стало погано. Ну, я не могла ж його виставити і сказати, що йди кудись там. Залишився одразу в мене, потім лікаря визивали, ну так і залишився. У нього більше нікого немає. Дочка десь далеко за кордоном. І племінниця тут у Запоріжжі, яка нас навідує частенько".
Понівечена російськими обстрілами хатина у Долинці на Запоріжжі, червень 2025 року. Суспільне Запоріжжя
За таку рідну оселю та улюблену Долинку Майя Дмитрівна трималась до останнього — допоки російський снаряд не влучив у її домівку:
"Думала продовжувати життя далі. Але не склалося. Тому що були дуже великі обстріли. Хату спочатку розбили. Без вікон, без дверей, без криші — без нічого. А потім згоріла. Сусідська загорілася і наша. І вже на цьому етапі прийшлося думати, що десь треба жити. Бо того, що жити у погребі, не можна. Це час такий невідомий, на який час там можна жити. Якби короткий, а так невідомо… Ми просто стояли з боку, за вітром, щоб не проти вітру. І бачили своє горе. На власні очі."
Напівзруйнований будинок у прифронтовій Долинці, Запорізька область, червень 2025 року. Суспільне Запоріжжя
Від постійних атак окупантів у селі повністю зник зв'язок, тож свою бабусю почала шукати онучка Валерія, аби допомогти близькій людині евакуюватися:
"Ми не могли ні по телефону говорити, нічого. Валерія почала розшук через Червоний Хрест, через 102. Вони нас розшукали, а потім вже воєнним сказали, що там і там є такі люди, їх треба забрати. Не було зв'язку. Ви знаєте, нічого, ми ж вже старі, і ми змалечку це все пережили. Як немає світла, як нема зв'язку — це нормально".
Будинок родини після обстрілу, село Долинка, червень 2025.
Зараз Майя та Григорій у Запоріжжі: їх військові евакуювали до Новомиколаївки, де їх зустріла поліція та перевезла до обласного центру. Та люди і досі сумують за рідною Долинкою:
"Я вже не знайду того, що в мене було. Уже не буде того будинку прекрасного. Уже не буде тих квітів, не буде тих сусідів дорогих, які в мене були. У нас були прекрасні вечори. У нас було дуже чисте і дуже красиве село, яке ми дуже всі любили. Всі підтримували порядок. Всі старалися, щоб село було ще краще".
