Втратити дім, пройти через катівню, пережити тортури російських окупантів, але знайти сили розпочати нове життя та досягти успіху в улюбленій справі. Як це – знає працівниця Запорізької АЕС, волонтерка та переселенка Татьяна Федорова.
Протягом 10 місяців жінка перебувала в окупованому Енергодарі під постійним тиском загарбників. Вони застосовували до неї фізичне та психологічне насильство, а також від дулом автоматів змушували зніматися у пропагандистських відео. Восени 2022 року Тетяна разом із родиною та домашніми улюбленцями змогла вирватися до Запоріжжя.
У прифронтовому місті переселенка адаптувалася, пройшла курси для жінок-підприємниць, отримала міжнародний грант і створила бренд одягу для тварин LUNA, натхненний її собакою. Нині Тетяна виготовляє стильний одяг для домашніх улюбленців, отримує задоволення від творчого процесу, постійно розширює колекції та мріє відкрити власне ательє.
Татьяна Федорова розповіла «Першому Запорізькому» про життя в окупованому Енергодарі та про те, як їй вдалося перетворити своє захоплення на бізнес.
Ідеальне життя зруйнувала повномасштабна війна
Тетяна Федорова все життя прожила в Енергодарі Запорізької області. Протягом двох десятиліть разом із чоловіком Миколою працювала інженеркою на атомній електростанції, відповідаючи за надійність і безпеку ядерного об’єкта.
«Роботи завжди було багато. Ми займалися отриманням дозволів на ремонт обладнання, трубопроводів та всього, що пов’язано зі зварюванням. Це дуже відповідальна справа, проведення якої потрібно було погоджувати з державною інспекцією енергетичного нагляду», – розповідає вона.
Тетяна Федорова протягом двох десятиліть працювала інженеркою на Запорізькій АЕС.
Робота була стабільною, а життя – комфортним. «У нас усе було за графіком: робота, дім, час для сім’ї. Я дуже цінувала це і мені більше нічого не потрібно було, – каже жінка. – Великі гроші чи закордонні подорожі мене не цікавили – я мріяла відвідати кожне місто своє Батьківщини. Моє життя було ідеальним. Якби не вторгнення, уже б, мабуть, чекали на онуків».
Згадуючи рідний Енергодар, Тетяна з теплотою називає його райським куточком на Землі. Вона описує місто як невелике, але охайне й зелене, з активною громадою. «У нас мешкало понад 50 тисяч людей. Наші містяни були вимогливими до влади, дбали про чистоту й порядок», – розповідає жінка, підкреслюючи турботу енергодарців про власний добробут. Однак повномасштабне російське вторгнення докорінно змінило їхнє життя.
До останнього вірили, що зможуть захистити рідне місто
Зранку 24 лютого 2022 року Тетяна, всупереч звичці, не переглянула новини й з відчуттям звичного спокою вирушила на роботу, проте там нікого не застала. «Потім зателефонував син і сказав: «Мамо, почалася повномасштабна війна. Нашу Кам’янку-Дніпровську бомблять», – згадує вона тривожну звістку того ранку.
22-річний на той момент син Тетяни в перші години вторгнення вирішив приєднатися до Сил оборони України, про що він повідомив матері. «Я повернулася додому, ми швидко зібрали речі, відвезли його до військової частини в Запоріжжя й повернулися до Енергодара. Якби тоді знали, що буде далі, мабуть, не верталися б. Але навіть думки такої не було, що місто можуть захопити», – розповідає жінка. Вона щиро вірила, що місто-супутник Запорізької АЕС вистоїть перед окупантами.
Перші дні широкомасштабного вторгнення, згадує Тетяна, Енергодар нагадував великий вулик. Люди самоорганізувалися: чоловіки патрулювали вулиці, жінки готували їжу й шили захисні жилети. Містяни зводили барикади, перекривали дороги, виготовляли протитанкові «їжачки» та «коктейлі Молотова».
У перші дні вторгнення жителі Енергодара самоорганізувалися та активно готувалися до оборони, однак попри всі зусилля російські військові окупували місто 4 березня 2022 року.
До організації спротиву долучилася й Тетяна. «Мій син поїхав на фронт. Вони (військові у перші тижні вторгнення – прим.) були голодні, під дощем, без необхідного спорядження – так само, як у 2014 році. Хіба я могла залишитися вдома? Ні. Ми збирали все, що тільки могли. Пляшки для «коктейлів Молотова» шукали навіть на звалищах. Викопували шини з дитячих майданчиків. Усе це несли до визначених місць і робили, що було потрібно», – розповідає вона.
Проте, попри відчайдушний опір енергодарців, російські загарбники окупували місто 4 березня 2022 року.
Окупантів було більше, ніж цивільних: про злочини росіян проти мирних енергодарців
Після захоплення Енергодара російські військові перетворили життя мешканців на щоденну боротьбу за виживання. Через блокаду доріг та припинення постачання продуктів магазини спорожніли за кілька днів, а ціни на залишки товарів зросли в десятки разів, згадує Тетяна: «За хлібом стояли від чотирьох до восьми годин, щоб отримати одну буханку на сім’ю».
Окупанти замінили українські прапори на свої триколори, вимкнули телебачення та заглушили мобільний зв’язок, а будь-які спроби протесту жорстоко придушували. «Ми спочатку виходили на мітинги, намагалися донести окупантам, що їх тут не чекають. Але вони стріляли, кидали у нас шумові гранати. Були поранені. А тих, хто звертався до лікарень, забирали «на підвал», – розповідає Тетяна. Після цих інцидентів міський голова закликав припинити мітинги заради безпеки людей.
Після захоплення Енергодара російські військові почали встановлювати повний контроль над містом. Будь-які спроби протесту проти окупації жорстоко придушувалися.
Переселенка розповідає, що у місті панував терор: російські військові проводили обшуки, допити, погрожували та безкарно грабували містян. «За пів року здавалося, що їх більше, ніж нас, цивільних, – каже Тетяна. – Спочатку вони ходили у військовій формі, а автівки маркували літерою Z. Але згодом почали маскуватися під цивільних. На машинах, які «віджимали», вже не знімали номерні знаки й нічого не писали, щоб не привертати уваги».
Тетяна говорить, що особливо російських військових цікавили автомобілі: «Енергодар був заможним містом. Машин було так багато, що на дорогах виникали затори. Але за перші два місяці окупації майже всі авто зникли. Російські військові просто приходили й казали: «Мені ось цю машину. Ключі мають бути завтра». Вони навіть зупиняли машини на дорогах, перевіряли документи й могли відібрати транспорт без пояснень, змусивши людину йти додому пішки».
Тетяна Федорова розповідає: в таких складних умовах вона трималася за надію на звільнення. «Ще трохи, і ЗСУ прийдуть», – ці слова стали для неї своєрідною психологічною опорою.
Особливо важко доводилося працівникам Запорізької АЕС, каже жінка. Їй дозволили працювати дистанційно, а її чоловік продовжував ходити на роботу на станцію. Тетяна розповідає, що працівники там перебували під постійним наглядом: їм забороняли розмовляти між собою, користуватися телефонами та проявляти будь-які ознаки неповаги.
Окупанти примушували персонал Запорізької АЕС працювати під дулом автоматів.
Вона зазначає, що загарбники самі влаштовували провокації на території станції, а енергетиків змушували працювати під прицілом автоматів. «Коли працівники ремонтували трубопроводи, навколо них стояли озброєні солдати, – розповідає Тетяна, – Атомники виявилися справжніми героями, бо працювали в таких тяжких умовах. Особливо важко було оперативному персоналу, якого взагалі не відпускали додому».
Пережила знущання у катівнях та зйомки у пропаганді під дулом автоматів
У жовтні 2022 року російські окупанти вперше прийшли до Тетяни з обшуком. Хтось повідомив їм, що її син – військовослужбовець, а вона з чоловіком допомагала ЗСУ ще з 2014 року. Загарбники допитували їх, погрожували і били. Також вони викрали з квартири техніку та одяг, який їм сподобався.
Після другого обшуку подружжя забрали до так званого «підвалу». «Я сиділа в одиночній камері. Мене допитували, хотіли, щоб розказала, хто з проукраїнських жителів залишився, де перебуває мій син, і щоб він із ними співпрацював. Так як я відмовлялася, мене сильно били. Примушували роздягатися. Знімали усілякі відео з погрозами (з її участю для сина – прим.). Пізніше я дізналася, що після мене створили окрему жіночу камеру, і я була не єдиною жінкою, яку там утримували», – розповідає Тетяна.
Жінка ділиться, що найбільше їй запам’яталися злі очі російських військових. «Я запитую одного з них: «Чому ви нас так ненавидите? Що ми вам зробили?». Він мовчить. Але в його очах стільки люті, що готовий рвати мене зубами і руками. От я помру, а він все одно буде рвати», – каже жінка.
У катівні Тетяна провела три тижні, а її чоловік – ще довше. Після звільнення їхні страждання аж ніяк не припинилися. Коли окупанти вчергове побили Тетяну, вони змусили її зніматися в пропагандистських відео, де вона мала зізнатися в «здачі зброї» сина та підтримці російської влади.
«Я стою, поряд журналіст із камерою, інший журналіст задає питання, а за ними стоять п’ятеро кремезних військових із автоматами, націленими на мене, – пригадує Тетяна, як відбувалися зйомки таких постановочних відео. – Перед початком мене попередили, що якщо скажу щось не те, то вони зґвалтують мене й невістку. Якби погрози стосувалися лише мене, то, мабуть, було б байдуже. Але я відповідала за іншу людину – невістка мені, як рідна-рідненька. Їй тоді було лише 20 років, і я дуже за неї боялася. Одразу сказала їм: «Робіть зі мною, що хочете, але її не чіпайте». Слава Богу, до цього не дійшло».
Тетяна Федорова розповідає, що її тиха й спокійна собака породи чихуахуа Луна під час обшуків ставала агресивною. Якось, під час зйомки чергового пропагандистського відео у квартирі, загарбники наставили автомати на Тетяну, її невістку, і навіть на собаку. «Я відвела автомат рукою й кажу: «Ну що ти робиш? Що вона тобі зробила? Поглянь, яка в неї голова й який у тебе автомат». Тоді він схопив Луну за кофтинку й хотів викинути з вікна дев’ятого поверху. Але потім пішов з нею кудись, а я сиділа й прислухалася – викинув чи ні. Думала: вона така маленька, навіть не почую, як впала. Коли закінчили знімати, виходжу – вона сидить на стільці у кухні й вся тремтить», – розповідає жінка.
Під час зйомки чергового пропагандистського відео один із російських військових погрожував Тетяні викинути її собаку з дев’ятого поверху.
Відзняті фейкові відео транслювали на телебаченні та поширювали через пропагандистські телеграм-канали. «Коли ці сюжети вийшли, люди не засуджували мене, а поставилися з розумінням. Вони писали, що це чергове постановочне відео, що вони знають, чого варті ці слова і як їх змушують казати. Я дуже боялася, що ті, хто мене не знає, подумають, ніби я зрадниця. Але жодного поганого слова на свою адресу не почула, і за це дуже вдячна», – каже Тетяна.
Вирвалася з пекла окупації після 10 місяців
Тетяна усвідомлювала: наступний візит окупантів міг стати останнім. Тиск і страх за життя лише зростали. Загарбники намагалися змусити працівників ЗАЕС підписати угоду з «Росатомом», але подружжя атомників відмовлялося.
Евакуюватися з міста, каже жінка, на той момент можливості вже не було: для цього потрібен був дозвіл від окупаційної адміністрації, а їхні імена вже були в «чорних списках». «Якби ми звернулися за дозволом, нам би його не дали, а ще й покарали б за саму спробу», – пояснює Тетяна.
Окупанти посилювали тиск на працівників Запорізької АЕС через їхню відмову співпрацювати з «Росатомом».
У листопаді 2022 року подружжя випадково дізналося, що в сусідньому місті можна отримати дозвіл на виїзд за вісім тисяч гривень з людини. Вони вирішили скористатися цим шансом і знайшли перевізника, який знав обхідні шляхи через Василівку до Запоріжжя.
«Виїжджати було страшно. Це був квиток в один кінець. Ми не знали, чи вдасться взагалі проїхати, але ризикнули. Забрали з собою маму, брата, невістку. На щастя, у нас у всіх були різні прізвища (Тетяна перебувала з чоловіком у цивільному шлюбі – прим.). Також узяли із собою кота, собаку, кролика та папугу. Закрили квартиру на ключ – і поїхали. І усе моє життя залишилося там», – із болем говорить Тетяна.
Дорога була важкою: 25 блокпостів, на кожному допити, перевірка документів, обшуки, навіть зняття відбитків пальців: «Ми їхали у звичайній переповненій маршрутці, – розповідає жінка. – Нам сказали, що на одну людину дозволяється лише одна сумка. А оскільки у нас було четверо тварин, то це означало мінус чотири сумки. Ми виїжджали практично з порожніми руками. Одягли на себе двоє штанів, кофт – так і їхали». Окупанти дивувалися, чому вони взяли тварин, а не речі. «Вони не розуміють, як це – когось любити, не думаючи лише про себе».
У Василівці автобус, у якому їхала Тетяна з родиною, потрапив під обстріл. Через небезпеку водій змушений був розвернутися. Тоді вони дуже злякалися, оскільки розуміли – повертатися назад уже не можна: усі списки з попередніх блокпостів мали передати в Енергодар. Але згодом, обстріл припинився, і автобус продовжив рух. Коли родина нарешті дісталася першого українського блокпоста, емоції переповнювали всіх: «Як тільки побачили український прапор – усі заплакали. Це було справжнє полегшення».
Тетяна ділиться, що й досі не вірить, що їм вдалося вибратися. «Я налаштувала себе на те, що точно помру. Була готова до цього. У мене син – військовий. Окупанти таких не люблять, не відпускають, знущаються. Якби ми залишилися, нічого доброго не було б. Але Бог нас оберіг, нам пощастило, і ми вирвалися з того пекла», – говорить переселенка. Зараз вона шкодує, що не поїхала раніше, і радить іншим не зволікати з евакуацією: «Це точно не варте ні квартир, ні майна. Звісно, дуже шкода, бо ми працювали все життя, щоб це все заробити. Але життя дорожче».
Розпочала життя спочатку в прифронтовому Запоріжжі
Коли Тетяна з родиною прибула до Запоріжжя, місто постало перед ними зовсім іншим: темрява, сирени, пригнічена атмосфера – усе це контрастувало з їхніми спогадами про мирне місто. Спочатку вони знайшли прихисток у знайомих, а згодом винайняли власне житло.
«У нас не було ні виделок, ні ложок, – згадує Тетяна. – Навіть папірця не було, щоб щось записати. Тому ми зберігали чеки з магазинів і писали на них». Проте згодом завдяки допомозі волонтерів і місцевих жителів родина отримала найнеобхідніше: «Нам дали ковдри, подушки, постільну білизну, продукти харчування. До нового року ми вже мали мінімальний набір для побуту. Запоріжжя прийняло нас, як рідних дітей: пригорнуло, нагодувало, одягнуло».
Восени 2022 року Тетяна разом із родиною та домашніми улюбленцями евакуювалася до прифронтового Запоріжжя.
Адаптація в новому місті була непростою. Найважче Тетяні було звикнути до військових на вулицях. «Щоразу, доки не побачу жовто-блакитні нашивки, серце завмирало від страху», – зізнається вона. Також й досі відчуває тривогу, коли бачить вантажівки темно-зеленого кольору, бо саме на такій машині її забирали до катівні.
Після пережитого Тетяна довго лікувалася, оскільки через травми, завдані окупантами, вона неодноразово втрачала свідомість. Згодом жінка усвідомила, що їй важко справлятися зі своїм психологічним і моральним станом. Вона не могла довіряти людям і спокійно спілкуватися з іншими.
«Мені було дуже важко прийняти те, що мене зламали. Коли хтось запитував, звідки ми, не могла відповісти – одразу починала плакати. Тоді зрозуміла, що вже не можу впоратися з цим сама. І, мабуть, нічого в житті не буває випадковим. Коли ми оформлювали допомогу в Центрі допомоги врятованим на проспекті Соборному, 106 (створеному благодійним фондом «Посмішка ЮА», – прим.), умовою для її отримання було розказати свою історію. Після моєї розповіді мені запропонували записатися до психологині, і я погодилася», – розповідає Тетяна про випадок, який змусив її звернутися за професійною допомогою.
Терапія стала для неї початком відновлення. «Навіть сильні та самостійні люди потребують підтримки, і цього не варто соромитися, – каже Тетяна. – Хоча, чесно кажучи, спочатку я сама соромилася, що звернулася за допомогою й не змогла впоратися сама. Але це нормально. Треба звертатися до спеціалістів, адже вони вчилися цьому і працюють саме для того, щоб допомагати. Це значно пришвидшує шлях до відновлення. У Центрі допомоги врятованим мені допомогли прийти до тями й знову стати на ноги».
Любов до собаки стала поштовхом розпочати бізнес
Історія власної справи Тетяни Федорової розпочалася на початку 2024 року, коли її собачка Луна загубила черевичок. «Луна не любить ходити босоніж, особливо взимку. А я боялася, що вона поранить лапки на розбитому склі», – розповідає Тетяна. Купити нове взуття для улюблениці виявилося дорого. Тому вона вирішила пошити черевички самостійно на старенькій ручній швейній машинці «Подольська», яку виміняла у місцевої жінки за продукти.
Натхненням для бренду стала чихуахуа Луна, яка пережила з господинею окупацію.
Фото: Суспільне Запоріжжя
Перша пара черевичків вийшла настільки вдалою, що вона пошила ще кілька для собаки своєї подруги. Робота отримала схвальні відгуки, і друзі наполягли, щоб вона спробувала продавати свої вироби.
Спочатку Тетяна не вірила в успіх, адже не мала досвіду у шитті на професійному рівні. Шиття для неї було лише хобі, яким вона зрідка займалася ще в Енергодарі. Проте перші замовлення через соцмережі стали для неї мотивацією. З часом вона придбала сучасну швейну машинку і почала активно шити для клієнтів із фейсбук-спільнот для власників тварин.
У вересні 2024 року Тетяна отримала міжнародний грант від організації Mercy Corps у розмірі 100 тисяч гривень на власну справу.
«Я зрозуміла, що в мене починає виходити, що люди все більше замовляють. Але я нічого не знала про підприємництво: ні як продавати, ні як рекламувати. Була абсолютно далека від цього, – зізнається Тетяна. – Потім побачила в інтернеті реєстрацію на безкоштовні підприємницькі курси для жінок-переселенок і вирішила записатися».
На курсах підприємницького навчання від проєкту Jobs for Her, які тривали влітку 2024 року, Тетяна отримала важливі знання: як зареєструвати підприємницьку діяльність, складати бізнес-плани, маркетингову стратегію та писати грантові заявки.
Наприкінці 2024 року Тетяна Федорова стала переможницею шостого потоку навчальної програми жіночого підприємництва МІСТ від всеукраїнського проєкту Ukrainian Women Entrepreneurs Hub (U&WE Hub).
У вересні переселенка подала заявку на міжнародний грант від організації Mercy Corps, а вже у жовтні отримала 100 тисяч гривень. «Я сподівалася, але не вірила до останнього, що це можливо, – розповідає майстриня. – Проте коли отримала кошти, наступного ж дня закупила сучасну техніку й облаштувала робоче місце швачки».
Так розпочався новий етап розвитку її бренду одягу для тварин LUNA, який вона назвала в честь своєї чотирилапої улюблениці. Грант дозволив Тетяні працювати швидше та якісніше, перетворивши хобі на повноцінний бізнес.
Знання з підприємницької діяльності Тетяна отримала під час безкоштовних курсів для жінок-переселенок від проєкту Jobs for Her.
Фото: Суспільне Запоріжжя
Створює ексклюзивний одяг для чотирилапих з усієї України
Сьогодні бренд LUNA набирає популярності серед власників домашніх тварин. Кількість замовлень стабільно зростає. Найбільший попит, розповідає жінка, продукція має у Києві, Запоріжжі та Львові: «Ми навіть поки не запускаємо рекламу. Замовлення надходять щодня. У деякі дні отримуємо п’ять замовлень, інколи – одне. Проте днів без жодного замовлення не буває. Взимку люди активніше купують теплий одяг для улюбленців, а на свята шукають щось нарядне. Крім того, ми стали помітнішими в інтернеті й маємо чимало постійних клієнтів. Нас уже запитують, коли з’явиться весняна колекція».
Бренд LUNA вже має клієнтів по всій Україні та за її межами. Найбільше продукцію замовляють у Києві, Запоріжжі та Львові.
Асортимент виробів значно розширився, каже Тетяна: «Ми шиємо все: чобітки, нижню білизну, майки, платтячка, сукні, сорочки, комбінезони, штани, куртки, шапки, кепки, жилети. Клієнти можуть описати і показати, що вони хочуть, або навіть намалювати ескіз бажаної моделі, і ми створимо її індивідуально для їхніх улюбленців»
Крім повсякденного одягу, Тетяна Федорова створює й ексклюзивні костюми для особливих подій. Найпопулярнішими залишаються зимові комбінезони та святковий одяг, зокрема одяг у стилі вишиванки з національними орнаментами. Нещодавно дві такі вишиванки вирушили до Франції та Німеччини. «Коли відправляю замовлення за кордон, завжди кажу клієнтам, щоб показували іноземцям, які гарні у нас песики», – каже Тетяна.
Особливість бренду – різноманіття й унікальність. «Ми пропонуємо близько 50 різних принтів, – розповідає майстриня. – Часто клієнти не можуть обрати, бо їм подобається все. Ми створюємо такі моделі, які не повторюються, тому двох однаково вдягнених собачок ви не зустрінете. Для кожного улюбленця ми змінюємо деталі, щоб підкреслити індивідуальність».
Натхненницею й водночас «обличчям» бренду є собака Луна, яка з’явилася в родині Федорових у 2019 році. «Вона у мене найгарніша, я її дуже люблю. Дивлюся на неї – і хочеться придумати щось незвичайне, чого більше ні в кого немає. Вона – моя модель. Я шию на неї одяг, фотографую, знімаю відео й виставляю на нашу сторінку. Прагну, щоб усі песики були такими ж щасливими й улюбленими, як моя Луна», – з теплом каже Тетяна.
Асортимент бренду включає близько 50 різних принтів.
Під час роботи чотирилапа помічниця уважно спостерігає за процесом, сидячи біля швейної машинки. Вона підтримує господиню в її творчих справах та дарує моральну опору. «Ми з нею все робимо разом. Луна дуже допомагала мені ще під час окупації. І зараз вона постійно поруч – мій маленький грудочок щастя», – говорить майстриня.
Клієнти можуть замовити індивідуальний одяг для своїх улюбленців, описавши або навіть намалювавши ескіз бажаної моделі.
Крім одягу, у Тетяни Федорової можна придбати також сушені м’ясні смаколики та овочеве печиво для тварин.
Попри успіх у починаннях, переселенка визнає, що війна створює виклики для розвитку бізнесу. Багато українців виїхали за кордон, а ті, хто залишився, не завжди можуть дозволити собі придбати одяг для домашніх тварин через фінансові труднощі.
Розвиває бізнес всупереч усім складнощам
Найзаповітніша мрія Тетяни Федорової – завершення повномасштабної війни та повернення сина з фронту. «Те, чим я живу, те, чого я хочу понад усе – щоб мій єдиний син повернувся живим і здоровим з війни, – каже вона. – І щоб Україна перемогла, залишалася незалежною, і ніхто більше не міг на неї напасти».
Переглянути цей допис в Instagram
Переглянути цей допис в Instagram
Переглянути цей допис в Instagram
Попри складнощі воєнного часу, підприємниця не зупиняється на досягнутому та продовжує розвивати бізнес у Запоріжжі. Вона планує подати заявку на новий грант, щоб придбати додаткове обладнання та збільшити обсяги виробництва. «За наступні пів року хочемо подвоїти те, що вже маємо», – ділиться амбіціями власниця бренду. У майбутньому жінка мріє відкрити ательє для чотирилапих, де працюватимуть переселенки, яким потрібна робота.
«Я дуже хочу, щоб, коли я йду вулицею, усі песики та котики були одягнені в одяг мого бренду. Сподіваюся, так колись і буде», – з усмішкою ділиться майстриня.
«Не зупинятися, коли щось не вдається» – це головна порада Тетяни Федорової для переселенців, які планують розпочати власну справу. Вона наголошує: навіть після кількох невдач не варто здаватися. Адже, на її думку, успіх приходить через наполегливу працю та витримку, а тимчасові труднощі – лише частина шляху до мети.
Тетяна мріє відкрити ательє, де працюватимуть переселенки, яким потрібна робота.
«Я дала собі рік, – розповідає підприємниця, – рік, щоб спробувати. Якщо за цей час нічого не вийде, тоді, вирішила для себе, думатиму про інші варіанти. Але важливо було поставити конкретний термін і зосередитися». Такий підхід допоміг їй зберегти мотивацію навіть тоді, коли здавалося, що справа не матиме успіху.
Майстриня зауважує, що на початку треба бути готовим до того, що «тебе ніхто не знає». У цей час, переконана вона, важливо активно заявляти про себе та свою роботу. А у процесі, каже жінка, не варто боятися критики. «Ви не стодоларова купюра, щоб усім подобатися», – жартує вона. Натомість, на думку підприємниці, варто зосередитися на постійному вдосконаленні: «Треба старатися, розвиватися, вчитися на помилках і не опускати руки».
Текст – Олександр Носок, фото з архіву Тетяни Федорової
