Стабілізаційний пункт. Суспільне Запоріжжя
Олександра – з Ізяслава, що на Хмельниччині. 20 років працювала медсестрою в місцевій лікарні, хоча про військову службу мрія давно:
"20 років тому я навіть займалася парашутним спортом, у мене 35 стрибків. Я дуже мріяла бути десантником. Та тоді життя склалося трошки інакше", – згадує жінка.
Стабілізаційний пункт. Суспільне Запоріжжя
1 березня 2023 року вона змінила білий халат на піксель і долучилася до лав Збройних Сил:
"Щоб підписати контракт ДШВ, мені довелося здавати ФІЗО: 33 віджимання, 40 присідань. У нас група була понад 100 людей, з них – 10 дівчат. Та нам не було поблажок, бо ми прийшли в армію".
Стабілізаційний пункт. Суспільне Запоріжжя
Нині жінка рятує захисників у лавах 95-ї Поліській бригади:
"Я чула, що не вистачає медиків на війні, а я ж медик зі стажем, тому вирішила, що треба якось робити свій внесок у цю справу".
Ліки в стабілізаційному пункті. Суспільне Запоріжжя
Вдома на Олександру чекають 14-річний син та дві доньки – 24 і 10 років. Коли почалося повномасштабне вторгнення, діти виїхали до Польщі, а жінка лишилася в країні, бо чекала на виклик до армії. Каже: її рішення піти на фронт засуджували і колеги, й знайомі, але вона не відмовилася від наміру:
"На роботі не раз запитували: "А чого ти не їдеш до дітей?" Як їхати? Речі були зібрані. У будь-який момент могли покликати. Я навіть варіант виїжджати не розглядала. Я вважала, що в такий час покидати країну не можна. Це, напевно, і є патріотизм".
Олександра, фельдшерка 95-ї Поліської бригади ДШВ. Суспільне Запоріжжя
Улітку 2024 діти Олександри повернулися до України та сказали слова, які вона найбільше боялася почути:
"Вони спитали: "Мамо, ти війну більше любиш чи нас?" Я розумію прекрасно, що їм важко, їм би хотілося, щоб мама вдома була, брала участь у житті їхньому. Сподіваюсь, що діти все-таки з віком зрозуміють мене".
Медичні інструменти в стабілізаційному пункті. Суспільне Запоріжжя
У жовтні на фронті загинув чоловік Олександри, батько її дітей. Попри тиск близьких звільнитися з армії, вона залишилася в строю. Каже: війна — не шоу, як декому здається, а щоденна праця заради майбутнього дітей:
"Зараз діти намагаються трохи підтримувати. Коли я приїжджаю у відпустку, я намагаюсь максимально їм виділити час, але цього мало, звісно".
Стабілізаційний пункт. Суспільне Запоріжжя
Зараз Олександра працює у стабілізаційному пункті на Олександрівському напрямку. Каже: її головне завдання — нормалізувати стан пораненого, аби він живим дістався наступного етапу:
"Коли ти рятуєш, намагаєшся зробити все по-максимуму. Нам основне – його передати більш-менш стабільного. І тому вкладаєш максимум зусиль, щоб він поїхав звідси й доїхав до наступного етапу".
Стабілізаційний пункт. Суспільне Запоріжжя
Нерідко доводиться рятувати бійців, які тижнями перебували на позиціях із пораненнями, бо військові РФ не давали можливості вчасно їх евакуювати. Таких випадків нині стало більше через масове застосування дронів, каже Олександра:
"Складність роботи з такими травмами в тому, бо, по-перше, як будь-яка бойова травма, вона вже інфікована, а, по-друге, якщо наклали турнікет і вчасно його не зняти, кінцівка починає відмирати. Тут велику роль грає досвід хлопців. Інколи рана взагалі не потребує турнікету. Буває, привозять хлопця з турнікетом, а він не треба він, але вже пізно, і людина втрачає кінцівку".
Стабілізаційний пункт. Суспільне Запоріжжя
Під час евакуації важливим для медиків є транспорт. В одному просторо, і це дозволяє вивезти багатьох поранених, а в іншому – є певна обмеженість. Та які б умови не були, лікарі продовжують працювати:
"Допомога надається переважно на ходу: під'їхали, переклали, поїхали. І вже на ходу шукають вену чи мотають кінцівку. А під час руху це інколи буває важкувато".
Стабілізаційний пункт. Суспільне Запоріжжя
Та окрім основної роботи, медики намагаються проговорювати складні випадки поранень, тому робота на фронті – це ще постійне навчання, каже Олександра:
"Намагаємося обговорити, які були нюанси, що так було, а що треба було зробити краще. Розбираємося майже кожен випадок".
Стабілізаційний пункт. Суспільне Запоріжжя
Через стабпункт проходять бійці з різними ступенями травм. І найбільша нагорода для медиків – випадкова зустріч із врятованим:
"Ми стаємо майже рідними. Хоча часто навіть не знаємо імен одне одного. Це дає сили рухатися далі.Ти бачиш результат своєї праці — людина дихає, вона є. Це те, що тримає".
Медичні препарати в стабілізаційному пункті. Суспільне Запоріжжя
А найважче — відправляти пораненого на наступний етап евакуації, усвідомлюючи, що шансів у нього майже немає:
"Тоді навіть опускаються руки й проклинаєш цю війну", – каже фельдшерка.
Олександра, фельдшерка 95-ї Поліської бригади ДШВ. Суспільне Запоріжжя
Нині Олександра мріє про тишу, відпочинок з рідними, каву вдома та мирне небо – щоб усі військові змогли повернутися додому та обійняти рідних:
"Я люблю життя у його найпростіших проявах: встати вранці, заварити каву і просто порадіти сонцю. Бо там, де ми зараз, кожен ранок — це вже перемога".
