Володимир Борисенко, захисник із Запоріжжя після звільнення з російського полону. Суспільне Запоріжжя
Профайл Володимира Борисенка
Володимиру Борисенку 39 років. До лав ЗСУ він долучився з перших днів повномасштабного вторгнення. Служив у 110-й окремій бригаді ТрО.
Потрапив до полону в березні 2022 року під час виконання бойового завдання поблизу села Приютне Запорізької області.
22 місяці та 14 днів його утримували в російських колоніях і слідчих ізоляторах на території так званої «ДНР» (зокрема в Оленівці), а також у Твері та Мордовії.
Володимира вдалося повернути додому 31 січня 2024 року під час великого обміну полоненими.
Володимир Борисенко, захисник із Запоріжжя до полону. Особистий архів Володимира Борисенка
СІЗО в ДНР: смертельна задуха та кришечка води
Перебування в СІЗО на окупованій Донеччині стало для Володимира першим іспитом на витривалість. Камери, розраховані максимум на тридцятьох, умисно переповнювали втричі чи вчетверо. Через це ув’язнені постійно страждали від нестерпної задухи та виснажливої спраги:
«Уся наша денна норма була — це кришечка води вранці, кришечка в обід і кришечка ввечері. Все. Хоч з-під себе злизуй… Ми просто ділили ту півторалітрову баклажку на всіх. Ми задихалися, кричали, благали, щоб нам вікно відчинили хоча б на провітрювання», – згадує Володимир.
Однак тортури задухою та спрагою виявилися лише початком. Згодом були допити, під час яких окупанти намагалися дізнатися координати позицій українських підрозділів і змусити Володимира до співпраці. За відмову його дуже побили:
«Вони тицяли мені карти, вимагали показати, де стоять наші. Я тримався до останнього, удавав, що нічого не розумію, клеїв дурня. За це вони мені зламали ребра…»
Найцинічнішим епізодом у полоні Володимир згадує дії окупантів в одній із місцевих шкіл. Там росіяни облаштували місце для катувань, а кабінет української мови та літератури навмисно перетворили на вбиральню:
«Вони завели нас туди й тримали. Ти йдеш і дивишся під ноги, наче ступаєш по мінному полю… А зі стін на це все дивляться портрети Лесі Українки, Тараса Шевченка… Вони просто намагалися розтоптати все, що робило нас українцями».
Володимир Борисенко. Особистий архів Володимира Борисенка
Оленівка: чай з абрикосового цвіту та вода з калюж
П’ять днів в Оленівці Володимир згадує вже як безперервну боротьбу за виживання. Каже: час там вимірювався проміжками від сніданку до обіду та від обіду до вечері:
«Тобі постійно хочеться їсти, ти фізично не можеш заснути. У голові крутилася лише одна думка: це якийсь абсурд, якісь нереальні камери, наче це дурне реаліті-шоу, і мене просто зараз знімають на приховану камеру…»
Спати доводилося на бетоні, підкладаючи під голову картон, а воду — добувати з калюж чи під час дощових злив, каже Володимир:
«Там дізнався, як це — пити з калюжі… Води так само не давали. Вода — це те, що ви назбирали. Давали інколи пів кухля на день. Навесні якось хлопцям вдалося дотягнутися через вікно до гілки й назбирати абрикосового цвіту. Потім ми знайшли два тонкі дроти, назбирали дощової води, пустили струм і закип’ятили. Цей чай пили по черзі — кожному дісталося по ковтку, але той смак я не забуду ніколи».
Володимир Борисенко. Особистий архів Володимира Борисенка
Тверське СІЗО: конвеєр абсурду
Після Оленівки Володимира етапували до Твері. Там панував дивний контраст: адміністрація панічно боялася «офіційних» травм у в’язнів, але водночас щодня їх жорстоко били, розповідає Володимир:
«Били дуже… Біля стінки в позі «зірки» ставили та палкою гумовою вони дуже полюбляли бити. Але якщо хтось розбивав лоб чи отримував серйозну травму — для них це було колосальним стресом, адже вони несли за нас паперову відповідальність».
Щоденний психологічний терор у СІЗО, який починався з примусового співу російського гімну та зазубрювання пропагандистської поезії, несподівано відкрив Володимиру приховані можливості людського мозку:
«Вони змушували класти руку на серце і щоранку співати гімн Росії, вчити напам’ять їхні вірші. Я зараз не пам’ятаю жодного вірша, який там вивчив. Не пам’ятаю того гімну. Але я ніколи в житті не міг навіть уявити, що за три години можу вивчити три вірші. І таких великих віршів! Наш організм у стані стресу має дуже великий фізичний запас».
У Твері українські бранці були в тотальному інформаційному вакуумі. Прорвати цю блокаду вдалося лише раз — завдяки випадковій неуважності тюремників:
«Коли нам вперше за довгий час принесли якісь папери на підпис, наглядачі за звичкою закривали руками верхню частину бланка, щоб ми нічого не прочитали. Але хтось із хлопців устиг побачити. Так ми нарешті дізналися, де перебуваємо».
Іноді допити перетворювалися на театр абсурду. Питання російських спецслужб здавалися нісенітницею, проте згодом виявлялося, що за цим стояли реальні воєнні злочини РФ:
«Питання було: «Ти можеш показати на мапі, де у вас знаходяться склади з картоплею?» Я спершу подумав, що вони просто знущаються, жартують. Але ні, питали цілком серйозно. І вже після звільнення, коли я повернувся додому, дізнався, що в Сумській області в той час підірвали склади з картоплею».
Задля розради в неволі бранці зверталися до книг. Читати доводилося російську класику — Толстого, Чехова, Лермонтова, а також пропагандистську літературу на кшталт «Тимура і його команди». Видавала літературу завідувачка бібліотеки, яка, за словами Володимира, жила у світі, далекому від війни та тортур:
«Відкривається віконечко, і ця жіночка питає: «А як там Діма Комаров?» А ми вже пів року там. Кажу: я звідки знаю? Вона продовжує: «Ну, він же одружився недавно». Відповідаю: те, що він одружився, я ще на волі знав! Жінко, ми пів року в тюрмі, у повній ізоляції! Звідки нам знати, як там зараз Діма Комаров?!»
Володимир Борисенко. Особистий архів Володимира Борисенка
Мордовія: «коридор смерті» та тортури гарячою їжею
Наступним місцем утримання Володимира стала виправна колонія в Республіці Мордовія. Проте ще до прибуття туди, під час депортації на територію РФ, чоловік зазнав жорстоких знущань і побоїв від конвоїрів:
«Етапування до Мордовії — просто роздягають догола. Навколо собаки, палиці, тягнуться сліди крові. І не тільки крові — людей забивали до такого стану, що організм просто не витримував. Лупили електрошокерами всюди. У хлопців шкіра на тілі буквально запікалася від опіків».
Прибуття до колонії супроводжувалося так званою «прийомкою» бранців. Наглядачі та конвоїри вишикувалися в шеренгу, озброївшись кийками, арматурою та електрошокерами. Крізь цей живий коридор змушували бігти всіх військовополонених, не зважаючи на їхній стан здоров’я:
«Ти просто біжиш, низько нахиливши голову, а тебе луплять усім, що є в руках. Головне — не впасти. Якщо ти впав — ти вже не встанеш, заб’ють. Якщо зміг добігти ці 200 метрів — значить, вижив».
Приводом для масового побиття бранців ставали й будь-які успіхи Збройних Сил України на передовій, каже Володимир:
«Ми це відчували на собі. Вони приходили злі, заряджені всім, що в них було під руками — і били. Це і гумові кийки, дерев’яні молотки-киянки, плінтуси, залізні труби. Ніколи не міг уявити, що від одного удару я можу втратити свідомість. Нехай на дві секунди, але ти вимикаєшся. Спалах в очах, темрява, потім знову світло — а ти вже лежиш на підлозі».
Медичну допомогу бранцям не надавали. Травми та забиття загоювалися самі, а перші наслідки побоїв чоловіки фіксували вже у своїх камерах:
«Коли ми забігали до камери, у нас на спинах були не просто синці. У нас там виростали сині «крила». Ми потім сиділи й роздивлялися один одного, мірялися: «О, у тебе вже фіолетове, а в мене ще синє», «Дивись, а в мене вже зеленіти почало…» Найстрашніше — ти не знаєш, скільки ще доведеться терпіти цей жах».
У мордовській колонії Володимира разом із дев’ятьма іншими бранцями утримували в умовах жорстокого режиму. Наглядачі свідомо вигадували абсурдні правила, аби максимально виснажити українців і не дати їм жодної хвилини відпочинку:
«Ранок починався з того, що ми вишиковувалися на лінії посеред камери. І так — на ногах, без права присісти чи прилягти — ми мали стояти до самого відбою. Навіть похід у вбиральню перетворювали на знущання. Коли хтось із хлопців відпрошувався у чергового до туалету, всі інші в камері на цей час мали завмерти в напівприсіді. Але найстрашнішим моментом була ранкова перевірка. Щодня нас виганяли в коридор, ставили в позу «зірки»— і починалися побої. При цьому і взимку, і влітку ми ходили в одній і тій самій тоненькій тюремній робі. Вікно в камері завжди було відчинене. Зачиняти його забороняли. Ми або замерзали в мороз, або задихалися в літню спеку».
Володимир Борисенко. Особистий архів Володимира Борисенка
Ще одним інструментом тортур у колонії був голод. Окупанти видавали мізерні порції непридатної для споживання їжі, змушуючи бранців робити немислиме заради виживання:
«У всіх була постійна дизентерія, суцільний розлад шлунка. Іноді давали звичайне зерно, просто запарене окропом. Ми називали це «мюслі». Я таке бачив уперше в житті. Давали курячі кістки. Ми підбирали їжу прямо з підлоги, їли з собачих корит, витягували звідти бруд, чужу шерсть, але їли. Нам просто треба було вижити», — згадує Володимир.
Окремим методом знущання був «прийом їжі». Обід тривав лічені хвилини, а їжу навмисно приносили дуже гарячою, що її неможливо було встигнути з’їсти:
«Їжу приносили настільки пекельною, що від першого ж ковтка шкіра буквально злазила з піднебіння та щік. На сніданок і вечерю приносили по одній страві, в обід — перше і друге. Але часу практично не давали. Щойно лунала команда «Закінчити прийом їжі!» — ти зобов’язаний відставити миску. Встиг, не встиг — твої проблеми. А через постійний, дикий стрес їсти хотілося щомиті. Тому, щоб вижити, ти просто заливав у себе цю киплячу юшку. Шкіра всередині обвуглювалася, злазила шматками, але ти знав: їжа всередині, ти протримаєшся ще трохи. У мене досі повністю спалені всі смакові рецептори, уся ротова порожнина», – розповідає Володимир.
Окрім неякісного харчування, здоров’я полонених підривали антисанітарія та постійна вогкість у камерах, де стіни вкривала чорна пліснява. А такі умови провокували спалахи ще інфекційних захворювань:
«Настільки пліснява прогресувала, що люди хворіли на туберкульоз. І були навіть окремі камери для туберкульозників. Книжки видавали усім. І книжки ходили по руках. Найгіршим було те, як зараз пам’ятаю, оця дурна звичка, коли перегортаєш сторінку і плюєш на пальці. Я одразу казав хлопцям: «Не робіть цього, бо буде біда». За ті 9 місяців, що я там провів, кількість хворих на туберкульоз просто постійно збільшувалася».
Також конвоїри регулярно влаштовували додаткові знущання задля розваги — годинами примушували виснажених бранців віджиматися та повзати навколішках:
«Просто їм це приносило задоволення, як ми страждаємо».
Способи виживання полонені шукали потайки, але кожен розумів: за найменше порушення, покарають усю камеру, згадує Володимир:
«Ми примудрялися для себе знайти якусь цікаву іграшку. Хтось ниточку від одягу відірве — і крутить її в руках, грається. Хтось ґудзика відламає, прив’яже до тієї нитки, крутить годинами… Окупанти під час обшуків це забирали, і за одну таку нитку віддувалися всі хлопці в камері».
Окремою сторінкою знущань у колонії була так звана «медицина». Будь-які скарги щодо здоров’я, поранення чи нестерпний біль ставали для персоналу лише черговим приводом для катувань:
«Був там «Доктор Зло». Ми всі його так називали. Він лікував електрошокером. Це була його фірмова фішка. Відчиняються двері камери, він питає: «Що турбує?» Ти розказуєш про свій біль, а він каже: «Протягни руку, я тобі таблетку дам». Ти наївно протягуєш, а він з усієї сили б’є туди шокером. І з посмішкою питає: «Ну що, вже не болить? Чи ще додати?» Оце таке лікування, такий от лікар».
Каліцтва та старі бойові травми бранців тюремники використовували як мішень для побоїв, аби зламати людину остаточно, згадує Володимир:
«Пам’ятаю, як одного хлопця вивели в коридор. Він ледве тримався, казав, що в нього в нозі осколок, вона просто підкошується й він фізично не може рівно стояти на перевірці. То цей «медик» разом із конвоєм забивав його ногами до такої міри, що в бідного хлопця вже взагалі нічого не боліло, він просто втрачав чутливість».
Володимир Борисенко. Особистий архів Володимира Борисенка
«Ми навчимо вас Росію любити»: як ламалися плани окупантів
Окупанти вірили, що можуть ментально зламати українських бранців і намагалися змусити їх «Росію любити». Проте щоденне пропагандистське ІПСО давало зворотний ефект:
«Дезінформація була постійна. Виходиш в прогулянковий дворик, а там грає радіо. І постійна дезінформація. Навіть Запоріжжя згадували, «Мотор Січ», «Точки-У». Казали, що вже Запоріжжя під ними. А від заводу й сліду не лишилося… Окупанти свято вірили, що їхній телевізор каже правду. Вони повторювали: «Ми вас перевчимо. Ми навчимо вас Росію любити». Але віра й надія нас ніколи не залишали, хоча щодня слухати цей тотальний пресинг було важко», — каже Володимир.
У цих нелюдських умовах найважливішим завданням для Володимира та його побратимів було зберегти внутрішній стрижень і не дозволити загнати себе в депресію:
«Найголовніше було те, щоб не падати морально духом. Бо коли ти починаєш падати морально духом, ти починаєш хворіти. Коли ти починаєш хворіти, шанси на твоє виживання значно зменшуються. Я це прекрасно розумів. Для них ти ніхто, звати тебе ніяк, і ти перебуваєш у стані вічної, граничної напруги. У тебе немає жодних прав, Женевська конвенція там просто не існує».
Володимир Борисенко. Особистий архів Володимира Борисенка
Внутрішній годинник та пророчий сон
Кожен новий день у полоні для Володимира й побратимів міг стати останнім. Тож чоловіки навчилися без годинника вираховувати час:
«Ми примудрялися рахувати час. Робили це за трансляціями по радіо: просто рахували пісні. Наприклад, якщо пролунало сорок треків, а після них починається пропагандистська програма — значить, скоро обід. Так по крихтах ми збирали докупи дні й тижні. Коли тобі немає чого робити, а мозок постійно перебуває в дикому стресі, ти мусиш чимось зайняти думки. І це вирахування вмикалося вже просто автоматично».
Усупереч усьому, українські бранці продовжували будувати плани. І саме нескінченні розмови про майбутнє були ліками від зневіри, каже Володимир:
«Про плани на майбутнє ми говорили постійно. Обговорювали, що робитимемо, коли повернемося додому. Хто чим займеться, який бізнес відкриє, яку машину купить, куди поїде подорожувати… Згадували родини, дітей, дружин. Ми могли по десять разів розповідати одну й ту саму історію з минулого життя. Душі відкривалися настільки глибоко, що ці живі розмови були нашою єдиною твердинею».
Володимир Борисенко, захисник із Запоріжжя після звільнення з російського полону. Суспільне Запоріжжя
Нині, згадуючи пережите, Володимир Борисенко подумки повертається до однієї нічної розмови з побратимом, яка закарбувалася в його пам’яті. Тоді майбутня свобода здавалася лише далекою мрією:
«Ми лежали поруч із побратимом і дивилися в стелю, і я йому тихо кажу: «Друже, колись ми з тобою обов’язково будемо згадувати все це просто як страшний сон». Він тоді гірко зітхнув і відповів: «Ні, не будемо». А я йому: «Ось побачиш, так і буде».
І ці слова стали реальністю. Напередодні довгоочікуваного звільнення Володимиру наснився пророчий сон, який став межею між неволею та омріяною свободою:
«Мені сниться, ніби я вдома збираю купу зимових курток і закидаю в пральну машину: це куртка того хлопця, це іншого, і свою туди ж. І в реальності все саме так і сталося. Обід, ми доїдаємо по шматку хліба, і тут командують виходити. Усі, хто мені тоді наснився, того дня залишили камеру».
