34-річний грекокатолицький священик з Мелітополя отець Олександр Богомаз розповів про окупацію, гоніння на віруючих та вигнання з рідної землі.
Після російського вторгнення протягом дев'яти місяців – аж до видворення його окупантами за звинуваченням у «розпалюванні расової та міжрелігійної ненависті» отець Олександр продовжував служити грекокатолицькій громаді Мелітополя, міста на півдні країни, захопленого 26 лютого 2022 року. Ця громада, заснована у 2010 році словацьким священиком о. Петером Креницьким, активно розвивалася:
«З'являлися нові громади у навколишніх містах та селах. У Мелітополі, де все почалося з одного священика та трьох парафіян, до 23 лютого 2022 року перебували п'ять грекокатолицьких священиків та один римсько-католицький. Ми проводили душпастирську роботу з дітьми та молоддю, відкривали центри для самотніх людей похилого віку та інвалідів, допомагали бездомним».
Більшість членів цих новостворених грекокатолицьких громад були колишні політв'язні із Західної України, депортовані радянською владою до Сибіру на примусові роботи. Після звільнення їм заборонили повертатися до своїх регіонів, і вони влаштувалися на півдні та на сході України. Було чимало і тих, хто приїхав із західних районів після роботи після війни.
«Було також багато людей, які раніше не мали жодного контакту з Церквою, не були хрещені, і ми хрестили їх у зрілому віці, – пояснив священик. – Громади були невеликі, але міцні. Безумовно, доводилося нелегко, треба було завжди багато працювати, але в мене чудові спогади, адже я провів там перші сім років мого священства і там був мій дім. Сам я з Херсона, моє село все ще окуповане росіянами, а Мелітополь став другим вітчим будинком. Я дуже хотів би туди повернутися, я мрію про це, молюся і вірю, що ми повернемося».
Як і багато українців, і не тільки вони, перед вторгненням Богомаз не вірив, що спалахне війна. «Спочатку я ставив запитання: чому? Що буде далі? У чому ми згрішили більше за інших? Чому це зло вразило саме нас? Це був розпач…». Однак отець Олександр не збирався губитися в думках і разом з іншими парафіяльними настоятелями взявся за справу, щоб відповісти на душпастирські та гуманітарні виклики. «Ми продовжували працювати, хоч було важко. Ми не знали, коли до нас прийдуть, одягнуть на голову мішок і відведуть. Ми знаємо, що двоє священиків-редемптористів у Бердянську (120 км від Мелітополя) перебувають у полоні вже більше року, і про них нічого не відомо. Це могло статися і з нами, і щодня проходив у тривозі…».
«Найважче під час окупації, — згадує далі український священик, — було бачити, як дехто зрадив свою батьківщину і почав співпрацювати з росіянами. Було також важко дивитися, як агресори, які ненавидять землю, в якій я народився, виріс і яку так люблю, зруйнували її, як ставилися до людей, — ніби це тварини. Це було схоже на великий концтабір… Окупація – це величезний концтабір, і все, що ми чули про Північну Корею чи бачили у фільмах про СРСР, ми побачили та пережили наяву».
Були тяжкі допити: «На контрольно-пропускних пунктах було жахливо, – згадує отець Олександр. – У неділю я завжди служив літургію в Мелітополі, а потім я вирушав у села і мав перетнути кілька КПП. Багато разів мене ображали словами, і це було неприємно. Іноді я відчував моральне насильство, і одразу мав іти в парафії, де люди чекали від мене підбадьорення. Я пам'ятаю, як одного разу прийшов до однієї з громад і сказав: “Ви чекаєте від мене підбадьорення, але я прошу вас – заспокойте мене, моліться за мене, бо мені дуже погано всередині”. У той же час я ніколи не бачив такої взаємної підтримки, подібної до тієї, що я відчув під час окупації».
Вранці 1 грудня 20022 російські військові прийшли до отця Олександра — вже всьоме — і допитували його близько трьох годин. Потім відвезли його до Василівки, на один із останніх КПП, де повідомили про видворення, звинувативши його в «розпалюванні расової та міжрелігійної ненависті». Шлях лінією розмежування тривав близько 3 годин. Фізично це було не те щоб тяжко, але небезпечно: зверху пролітали снаряди, земля була вкрита мінами, розповідає пресвітер. Попереду – українські позиції, позаду – страждання та водночас досвід людської підтримки та присутності Бога.
«Коли я перетинав цю зону, — згадує він, — я молився: “Господи, не залишай мене, Ти такий близький, я боюся втратити Тебе. Розумію, що там – свобода, але прошу Тебе: у цій свободі будь поруч, як був зі мною в окупації».
«Маю зізнатися, що, хоча я священик, до війни я не вірив до кінця. А за ці два роки я по-справжньому повірив, що Бог любить мене. Це найважливіше, що католики мають почути сьогодні: що Бог любить. Коли я вірю, що Бог любить мене, я не боюся. Це дає мені свободу, свободу робити добро, приносити себе в жертву і навіть віддавати життя, тому що я знаю, що Він прийме мене».
