Мені надягнули пакет на голову і сказали: «Це ваш одяг на найближчий час». Посадили в машину. Допит почався вже в дорозі. Питали, що я робив у театрі, що писав, хто такий? Це були оперативники МДБ ДНР, так звані. Пізніше досвідчені сусіди по камерах пояснили, що отакі оперативники – це нижча ланка всього апарату. Вони не слідчі, не ведуть справ, тупі і жорстокі особистості. Мають заарештувати, обшукати та провести первинний допит. Ніяких деталей про мене вони не знали, тому питали будь-які нісенітниці. Тут розрахунок на те, що людина не очікує візиту, її хапають зненацька, вона в стресі і може сказати щось таке, що потім використають проти неї.
Фото: надано героєм Анатолій Левченко на фоні зруйнованого драмтеатру в Маріуполі, літо 2023 року.
– А маріупольські греки як?
– Що «як»?
– Ну вони – зрадники?
– У сенсі?
– Ну вони ж націоналісти.
– Хто? Маріупольські греки? Та ні, вони проросійські здебільшого.
– Дивно, у нас інша інформація.
Склалося таке враження, що вони начиталися радянських методичок і думають, що маріупольські греки – це те саме, що кримські греки.
Із питань я здогадався, що вони хотіли знайти в мене вдома комп’ютер. Під час обшуку помітили роутер, а тепер намагаються зрозуміти, чому немає компа. Я готувався до виїзду і передбачав подібну ситуацію. Тому завчасно вигадав легенду. Домашній комп’ютер розібрав і роздав сусідам по частинах. Окремо жорсткі диски, окремо все інше.
– Де комп’ютер?
– На роботу відніс, – збрехав я.
Ми поїхали на роботу, в театр «Terra Incognita» (власний проєкт, який Левченко заснував після звільнення з драмтеатру. – Ред.). Я чітко знав, що там уже немає ні комп’ютера, нічого, тому без остраху повів їх туди. Під час боїв у приміщенні театру (він розташовувався у підвалі) переховувалися люди, вони зламали двері й жили там. Наш театр трошки розмародерили, але таке життя було тоді.
Фото: надано героєм Анатолій Левченко та трупа театру Terra Incognita
Я з’їв карточку пам’яті з телефона
Куди ми поїхали далі, я не знав, бо в машині завжди був з пакетом на голові. Я не бачив, але міг здогадуватися. Вочевидь, ми опинилися десь у Приморському районі, схоже, це був якийсь пансіонат на узбережжі, біля порту.
Там я з’їв карточку пам’яті з телефона. Українські сім-картки ми давно повикидали. Бо знали: якщо під час перевірки знайдуть її, буде погано. Але лишилася карточка пам’яті, на неї я фотографував розбомблений Маріуполь. Якщо цю картку знайдуть і побачать кілька сотень знімків руйнувань, для мене це буде зле. Я попросився до туалету, якось витягнув цю картку. Куди її дівати? Я її з’їв.
Мене допитували чотири рази. Їм було цікаво, як я став головним режисером, кого знаю з волонтерів, з патріотів, про що спілкувався з військовими, з поліцією. Я відповідав: «Ну так, це ж театр, вони приходили на урочисті події й таке інше».
– «А ви український націоналіст?» – прямо отак і запитували. А я корчу дурника: «А що таке націоналіст?»
У тому пансіонаті я провів кілька годин, того ж дня мене повезли до Донецька.
Погрожували вбити сім’ю, а мене розстріляти
Везли мене інші оперативники, один за вимовою явно був росіянином. Їхали довго, я так думаю, що якимись об’їзними дорогами. Його обличчя я не бачив, бо знову був у пакеті. Я постійно просив, щоб його зняли, спека, дихати було неможливо, а ще в мене тиск піднявся. Але вони сказали, що це «не положено». Росіянин намагався натиснути.
– Ви зізнавайтеся зараз, що співпрацюєте з СБУ.
– Я театральний режисер. Навіщо я СБУ?
– Ми зараз приїдемо, тоді зрозумієте, навіщо. Я вашу заяву бачив.
– Заяву? І як вона виглядає?
– Ну як. Написано від вашого імені: «Я укладаю контракт із СБУ». І ваша фотографія.
Тут я зрозумів, що мене намагаються взяти на понт. Коли це не спрацювало, росіянин почав погрожувати, що вб’є сім’ю, а мене розстріляє, якщо не зізнаюся.
Фото: надано героєм Пакет, який Анатолій Левченко носив на голові під час ув’язнення. Він вивіз його як спомин на територію України.
Коли приїхали до Донецька, була десь сьома чи восьма вечора. Мене привезли до школи, де колись було Контрольно-ревізійне управління, в ній МДБ влаштувало собі філію. Завели в якийсь кабінет, схоже, він раніше належав якомусь керівникові, бо на стіні висів величезний портрет Ющенка. У кабінеті сидів оперативник МДБ. За командою треба було дивитися в підлогу, пакет не знімати. Раптом він каже: «Бачив? Можеш підняти пакет з очей, подивись». Пам’ятаєте, як школярі розмальовують портрети в підручниках, роблять з класиків піратів або чортів з рогами та борідкою? Отаке саме.
Я питаю: діти розважались, чи що? «Ні це ми», – каже він. Я не втримався й аж хрюкнув від сміху.
Було написано, що методів психологічного та фізичного тиску до мене не застосовували
У тій школі вже почали конкретно бити. Кричали «говори! говори!» і дубасили по спині. Що конкретно вони хотіли, щоб я сказав, незрозуміло. Відкривали й показували щось в інтернеті: «Смотри! Смотри!» Я прекрасно розумів, що за запитом «Анатолій Левченко» багато чого гуглиться.
– О! Спектакль «Слава героям», ми зараз тебе за цих героїв уроємо!
Я їм пояснював, що розповідати мені нічого: «Я не військовий, я не розвідник, що ви від мене хочете?» Мені стало дуже зле, тиск піднявся ще більше. Кажу: «Хлопці, знаєте, чим закінчиться? Я тут зараз здохну, і все».
Врешті я підписав протокол, який до ладу не прочитав, бо ззаду хтось бив мене по спині палицею. Пам’ятаю, було написано, що методів психологічного, фізичного тиску до мене не застосовували. Це в них фраза постійна.
Пізніше мене возили до тієї школи на допити ще кілька разів. Під час одного слідча показала два доноси, написані на мене, і додала, що це не всі, є ще. Вона закрила те місце, де був підпис автора, і дала подивитися. Я встиг прочитати кілька речень, там були описані речі, які насправді відбувалися в період моєї роботи в драматичному театрі. І це було те, що називають «внутряк», тобто такі факти, про які знають тільки в колективі, невідомі публічно. Я впевнений, що автор доносу – один з акторів, навіть зрозумів, хто саме. Але поки не маю залізних доказів, прізвища не називатиму.
Ізольда
Після допитів у школі мене відвезли до сумнозвісної Ізоляції, вулиця Світлий шлях, 3. На жаргоні її називають Ізольдою. Це буцім заклад тимчасового утримання. У СІЗО, за законами ДНР, можна сидіти роками, а в Ізоляції офіційно до 60 днів, потім тебе мають віддати під суд. Але фактично вони можуть без кінця продовжувати термін. Були люди по 5–6 років там сиділи. І поки там сидиш, офіційно навіть не підозрюваний, а просто затриманий, потім це перебування до строку не зараховується.
Про Ізоляцію я, звісно, чув багато страшилок. У 14-му і пізніше людей там убивали, морили голодом, катували, словом, жах. Коли я там був, в Ізоляції били та катували, але вже не вбивали, наскільки я знаю. Колись це було промислове підприємство, камери розташували в адмінбудівлі. Якісь там були кабінети раніше, на лінолеумі лишилися сліди від столів і стільців.
Завели мене до камери десь о першій ночі. Оскільки я не сидів, то в мене перше питання: як себе зараз поводити? Казати «добрий вечір в хату» чи не казати? Мене завели, стою я в пакеті, чую, хтось каже: «Мужик, пакет знімай, сідай. Їсти будеш?» Звісно, почали розпитувати: де взяли, сам звідки і так далі. Також новачкам пояснюють правила поведінки.
О шостій ранку гуде сирена, ти прокидаєшся. Більше лягати або сідати на нари не можна. Є тільки маленька лавочка, на якій можна сидіти по черзі. У камері є стіл, за яким їдять, якщо ти покладеш руки чи голову на нього, тебе будуть бити, заборонено.
Відбій о десятій. Годинників немає, час дізнаєшся за сонцем. Коли сонце заходило рано, ми що тільки не робили, щоб не заснути. Страшенно хочеться спати, а не можна, бо відлупцюють. Коли відчиняються двері камери, усі мають повернутися спиною до входу та надіти пакети на голови. Потім доповісти: ПКТ номер 8 (ПКТ, приміщення камерного типу), 7 ув’язнених.
У камері в нас було 7–8 людей. Місця вистачало, бо стояли триярусні нари, розраховані на 16 осіб. Усередині ми мали унітаз – це шик взагалі. У СІЗО, наприклад, уже була реальна параша – просто дірка в підлозі.
Але постійно була проблема з водою. Як і в усьому Донецьку, воду дають раз у три дні. Тобто помитися, попити – це проблема. Раз на тиждень, щоп’ятниці, баня, давали постільну білизну. Годували нас з військової кухні. Їжа не дуже добра, перловка якась, але це не була баланда. Тобто на Ізольді, можна сказати, ще пристойні умови порівняно з в’язницями та СІЗО.
Знайомство з мером Мангуша
Люди сидять замкнені, їм хочеться знати, що відбувається зовні, то вони розпитують у новеньких про все. У камері я розповів, що був на фільтрації, мабуть, звідти інформація прийшла і мене заарештували.
– А де ти був на фільтрації?
– У Мангуші.
– І як там?
– У Мангуші війни не було. Там світло, газ, магазини працюють, краса. Мабуть, мер у Мангуші постарався.
І раптом хтось каже: «Ага, це я».
Так я познайомився з Володимиром Караберовим, мером Мангуша. Колишнім, звичайно. З вигляду характерний грек – ніс сливою. Йому 60 років, він наскрізь хворий, видалена підшлункова. Але, звісно, якщо ти голова адміністрації, то мільйонер у доларах. А як інакше? Він розповідав, що мав елеватори, сільгосптехніку, багато автотранспорту та всяке інше.
У перші дні війни доручив секретарці опублікувати на фейсбук-сторінці райадміністрації, що вони радо вітають російські війська. Потім усіляко допомагав окупантам: транспорт давав і все, що треба. Пишався, що особисто знає Олега Моргуна (полковник, в.о. начальника Маріупольського управління МВС, що перейшов на сторону ворога у 2014 р. У 2023-му призначений головою окупаційної адміністрації. – Авт.) Караберов думав, що все чудово. Через місяць до нього приїхав Моргун і каже: «Слухай, треба в Донецьк поїхати, познайомити тебе з начальством, можливо, з Пушиліним зустрітися. Ну ти ж розумієш, ти був український, тепер треба тебе якось легітимізувати». Караберов сказав: «Ок, добре!» Узяв зі собою трилітрову банку чорної ікри, сів у «гелендваген» і поїхав у Донецьк.
Приїхав до Міністерства доходів та зборів, до самого міністра. Щось побалакали, міністр йому пояснює, що його мають перевірити через МДБ і все таке, ну, словом, формальності. «Йдіть просто з оцим офіцером». Караберов зауважив, що машину залишив відчиненою, треба б замкнути. А офіцер йому: «Уже немає твоєї машини». Ось і все, він опинився на Ізоляції. Зрадників ніхто не любить.
Фото: надано героєм Скриншот досьє Володимира Караберова на сайті Миротворець
Тоді Караберов зрозумів, що попав конкретно. Йому сидіти що там, що там. Після того, як він на ФБ-сторінці опублікував те вітання, СБУ повідомила, що Караберову висунули звинувачення в держзраді. Він був розчавлений, ночами плакав.
Хто попадає на Ізольду
Там я зустрів знайомого, якого по Маріуполю знав. Він приходив до нас у театр, а його дружина була хореографом у палаці культури. Жінка встигла виїхати з Маріуполя, а він ні. Річ у тому, що він за контрактом у ЗСУ працював будівельником. Але в ДНР це, звісно, неважливо, хтось стуканув. Коли він приїхав з останнього допиту, я запитав, що в нього. «Така-то стаття, 15 років, завтра переводять у СІЗО». Я не знаю, що з ним далі сталося.
Ще з нами в камері сидів Бодя. Пацан з Луганської області, 18 років, зливав есбеушникам інформацію про розташування військового транспорту. Йому поголили частину голови – це ніби схоже на гребінь півня. Хто сильно репетував, того ще й зеленкою фарбували. Це такий метод знущання. Тому що ти петушара, тому що ти укр. І ще йому заборонено було сідати впродовж дня, завжди стояти. Коли я потрапив туди, він стояв уже понад 60 днів. Якось у нього просто ноги відмовили, він упав – прибігли охоронці, били, доки не підвівся. Крім хліба і води, його нічим не годували. Ми намагалися підтримувати, але це було складно.
Сашка Гашиш – третя ходка, наркоман, але насправді дуже хороший хлопець. Звичайний кримінальник, не більше того. Він купував наркотики, але товар виявився з України. І тому це вже політична стаття. Отак.
Потім до нас закинули Альоху. Цікавий персонаж. Переконаний денеерівець, працював у Міністерстві вугільної промисловості, здається. Його обов’язком було збирати інформацію про всякі підприємства та подавати керівництву. Раптом ці дані знайшли в Україні – і Альоху взяли по держзраді. На Ізольді його сильно били струмом. Він не зізнавався, не говорив того, що від нього хотіли почути. Скільки він був у нас, кожен день його возили вечорами на допити з тортурами. Коли він повертався, ми бачили, що до його кайданків дріт прикручували. Це тапіком називається – ТП, абревіатура «телефон польовий». Дріт прикручують на кайданки, а можуть на яйця чи до рота, і крутять генератор. Там невелика напруга, тобто убити не можна, але, кажуть, боляче дуже. На щастя, на собі я це не відчув. Попри все, Альоха топив за ДНР. Періодично ми говорили на цю тему, у камері нікуди не дінешся. Я питав: «Льохо, ти мені можеш пояснити: тебе ця влада посадила, а ти за неї тут усе одно топиш?» Він відповідав, от натурально як у 37 році. Типу, Сталін взагалі правий, а на місцях, звісно, непорядок коїться. «Це просто помилка, зі мною розберуться, а ви всі зрадники, фашисти».
Двоє чи троє людей було атовців, що воювали в 14–16 роках. Один був з-під Волновахи, один з Маріуполя, ще один контрактник. Хтось із сусідів стуканув, і їх загребли, що вони із ЗСУ. Стандартна історія. Їм шили співпрацю з терористичною організацією. Тобто ЗСУ вони називали терористичною організацією.
Між камерами ми спілкуватися не могли. Уся інформація – що почуєш через коридор або що охоронець скаже. Із сусідніх камер ми чули крики. Розуміли, що когось катують. Випадково дізналися через жінку, яка розносила баланду, що там українські військові, чоловік з дружиною. Вони не зізнаються, їх і не відпускають. Ізоляція – це територія МДБ. Там усі були зрадники з погляду ДНР.
Урятуватися з Маріуполя. На крок попереду смерті
Тюремні розваги
Усередині камери атмосфера була нормальна. Хто хотів – спілкувався. Книжки були, дуже цікаво, що з екслібрисами, це значить, їх у когось конфіскували. Читали, обговорювали. Раз на день нас виводили на прогулянку. Це так званий дворик 6х6 метрів, 5 хвилин ти просто ходиш по колу. Ось і все.
Щоб ми не сумували або як покарання, наглядачі вигадували всілякі речі, схожі чимось на армійські приколи. Тримати небо, наприклад. Ти береш подушку, на витягнутих руках тримаєш її над головою і так стоїш. Здається, це фігня. Але спробуйте постояти так хоч п’ять хвилин. Руки у вас відваляться. Я стояв дві години, зле стало так, що я впав. Це ми залетіли, коли інструктували новенького, як себе поводити, щоб не попасти під охоронців. Один з них стояв біля дверей і все почув.
Побиття – це взагалі для наглядачів така собі щоденна розвага. Вони заходять: «Шо, режисер, бл@дь, даігрался, бл@дь». Дістає дубинку – і починається. У камерах працює відеонагляд, без звуку, ми так зрозуміли. Якщо порушуєш режим, то це помітять і відразу відлупцюють. А можуть і просто так. Ну, захотілося йому дубинкою помахати.
Обвинувачений
16 червня мені висунули обвинувачення за статтею 328 КК ДНР («возбуждение ненависти либо вражды, а равно унижение человеческого достоинства»). Судячи з розмов на допитах, вони мали претензії і до моєї театральної діяльності. Але якось перевести це в статтю їм не вдалося.
– «Слава героям» – це про що спектакль?
– Про ветеранів.
Ну, це ж справді так.
Словом, вони сконцентрувалися на моєму фейсбуку. Пам’ятаєте, були такі картиночки, що імітували стиль фантиків від жуйки «Love is». У мене була така опублікована в стрічці, там пара дивиться на Кремль у вогні. І підпис: «Любов – це дивитися в одному напрямку». У протоколі було написано: «Левченко призывал к поджогу московского Кремля». Смішно? А це 7 років ув’язнення. Запиратися, щось доводити було безглуздо.
Фото: надано героєм Скриншот ФБ-сторінки Анатолія Левченка
Фото: надано героєм Сторінка з постанови обвинувачення
У мене був адвокат від ДНР. Я бачив його двічі. Першого разу – коли мені висунули звинувачення, другого – коли мене випустили. Його ім’я Акопян Валерій Вардкесович.
Коли я вже в СІЗО сидів, мене питають:
– А в тебе хто адвокат?
– Акопян.
– Ой, бл…..!
Фото: надано героєм
Адвокати там декоративні всі. Але й серед них є такі, що мають погану славу. 16 червня мене привезли на оголошення підозри, пів години ми зображали якусь юридичну діяльність. Я питаю в них:
– А як я опинився в ДНР? Я не перетинав кордон. У мене паспорт України, я громадянин України.
– Ну і що? – дивується слідча, дівчинка років 25, можливо.
Тоді адвокат підвівся, підійшов пояснити їй щось. Потім уже, в СІЗО, коли все-таки випросив кодекс, прочитав, що, згідно з їхніми законами, з іноземцем по-іншому все це має бути. А з їхньої точки зору я іноземець – у мене український паспорт. Але оскільки у них усіх, як правило, три паспорти: український, ДНР і російський, то все це по цимбалах.
«Це був наче конвеєр». 40 днів роботи у блокадному Маріуполі лікарні №4, що була розташована неподалік Азовсталі
Отже, мені висунули звинувачення, і офіційно почалося слідство. Тоді ж мене перевели в СІЗО на вулицю Кобзєва, 5. Відчинилися двері камери: «Левченко, з речами на вихід». В Ізоляції я пробув з 20 травня по 16 червня. Тільки в СІЗО я побачив, що таке справжня в’язниця. Там було все: щури, воші, таргани в їжі та таке інше.
Іван Станіславський, журналіст
