Боєць 128 окремої важкої механізованої бригади «Дике Поле» 248 діб провів у Степногірську Запорізької області. Він пережив чотири поранення, взяв у полон росіянина та став командиром невеликого підрозділу.
Його історію розповідає 128 бригада «Дике Поле».
45-річний Андрій усе життя прожив на рідній Хмельниччині. Має двох дітей, займався фермерством та будівництвом. У 2023 році він вирішив, що не може залишитися вдома, коли триває війна за існування його країни.
Рекрутинг тоді ще не був поширеним явищем, тож потрапив у піхоту, яка воювала під Куп’янськом.
««Чорна Піхота». Штурмовики «насипали», а ми закріплювалися. Штурми російські були. Менше ніж за рік — чотири поранення»», — розповідає боєць.
Перше поранення отримав під час повернення з позицій — два уламки від вибуху міни. Щойно встав на ноги, пішов на бойові і знову був поранений.
«Вийшли на позиції, почали закріплюватися і почалися приходи — російська арта. І от щойно я був там зі зброєю, серед побратимів, раптом відкриваю очі — і виявляється, я знову у «формі Адама», голий, лежу у госпіталі в Харкові», — сміється Андрій.
Із третім пораненням він навіть відмовився від госпіталізації. Мовляв, уламок 152-мм снаряда «лише чиркнув по шиї, не зачепив нічого важливого». Та за кілька днів — четверте поранення і ще один уламок у нозі.
«Мене тоді пролікували і відправили додому на лікування. За якийсь час я дізнався, що мене подали у СЗЧ. Тоді я й прийшов до 128 бригади «Дике Поле», бо точно не вважав себе ухилянтом», — розповідає військовий.
Зважаючи на великий досвід у піхоті, Андрію запропонували стати командиром відділення. Попри колосальні зміни в характері війни, які відбулися за останні півтора року, цей досвід досі стає у пригоді.
«У 2023-му на одного-двох бійців дрони не реагували, зараз на тінь кидаються. Але головне не змінилося: якщо піхота копає — вона виживає», — каже боєць.
Він не вірить тим, хто каже, що на війні страшно не всім. Зрештою, він сам провів 248 діб на позиціях у Степногірську — із вересня 2025-го до червня 2026 року, коли небо над позиціями постійно кишіло російськими дронами. Цей новий досвід допомагає працювати з новим поповненням.
«Я їм кажу: очі, ноги, вуха — мають працювати завжди, як і віра у те, що ви маєте жити, ви маєте це знати. І завжди, що б там не було, маєте залишатися людьми», — зазначає оборонець.
Він сам тримався на позиціях завдяки постійному зв’язку з командирами, посилкам «Бабушкою», передачам, які щоночі доставляли дронами-вампірами, і завдяки голосам рідних, які він чув попри все.
«Навіть з позицій, через рацію, через хлопців на КСП, але зв’язок був. Рідні чули нас, а ми чули їх. Я своїм казав, що все добре, вони мені казали, що все добре. Ніби не багато, але це давало величезний моральний підйом», — ділиться захисник.
Андрій мріє, щоб усі побратими повернулися додому живими. Щоб хлопці, які зникли безвісти, теж виявилися живими. Навіть якщо вони в полоні — є надія на обмін. Саме ці думки допомогли довести полоненого зі Степногірська. Побратими по підрозділу знищили групу окупантів, а останній здався. Тепер потрібно було доправити його до «великої землі» крізь кілзону.
«Мене трусило від ненависті до нього. Йому 20 років, а він приперся вбивати нас у нашій країні. Він повторював, що йшов не вбивати, а просто грошей заробити. Нам стільки розповідали, яка багата Росія, а там немає іншої можливості заробити, ніж піти вбивати людей в іншу країну», — каже боєць.
Коли того полоненого обміняють, росіяни знову можуть відправити його у бій — таке вже траплялося.
«Андрій вів його з надією, що обмін допоможе повернутися додому хоча б одному українцю з російського полону. Можливо, комусь із побратимів, можливо, зовсім незнайомій людині. Звичайний фермер із Хмельниччини, який пройшов через пекло війни і залишився людиною», — йдеться у повідмоленні 128 бригади.
Гуляйпільський напрямок: війська РФ намагались просунутись біля п’ятьох запорізьких сіл
